Є таке не зовсім научне, швидше пропагандистське формулювання — гомо совєтікус. Так називають людей, які жили при колишньому радянському Союзі і частенько ностальгують за тими часами. І не просто ностальгують, а намагаються ще й у сьогоднішньому житті слідувати тим звичкам і стереотипам, що сформувалися в епоху тодішньої комуністичної імперії.
Днями довелося віртуально і реально поспілкуватися із людьми, які мають кардинально протилежні точки зору щодо гомо совєтікусів.
Цікаво, що обоє тих людей є дуже молодими. Вони навіть не народилися в ті часи і знають про тодішнє життя лише з розповідей інших.
Так от, один тридцятирічний чоловік, із яким спілкувався в режимі реальності, гаряче доводив автору, що тоді в радянські часи все було дуже добре, ледве не ідеально. Мовляв, і медицина була безкоштовною, і освіта загальнодоступною. І космос завойовували, і колгоспи були з роботою для всіх. А зараз.... А зараз цього немає. Отже, все погано.
Інший молодий чоловік, якого не знаю особисто, склав і виклав у Ютуб свій відеоролик із думками про ті часи.
Він, навпаки, насміхається із гомо совєтікусів, вважає їх невдахами, а то й просто недоумками, які в епоху цифрових технологій намагаються жити за правилами і стереотипами п’ятидесятирічної давності.
Зокрема, молодого чоловіка дуже смішить звичка консервувати овочі в часи, коли в будь-яку пору року їх можна купити свіжими в супермаркеті. Сміється він і з того, що люди й зараз не викидають на смітник деякі речі, котрі втратили свою практичну цінність. Ну й так далі, і тому подібне.
Якщо зовсім чесно, то не погоджуюся із обома названими точками зору. Хоча й розумію логіку названих молодих людей. Вона, оця радикальність, обумовлена передусім молодістю. У юності автор теж був не менш радикальним у судженнях. Молодість, вона така — смілива, безапеляційна і дещо жорстока.
Не погоджуюся із молодиками ще й тому, що ні один, ні другий не жили в ті часи, в тих умовах, отже, й не можуть бути об’єктивними.
Мені ж, як народженому в 1966-му, довелося жити в часи радянської імперії. А оскільки тоді був ще зовсім молодий і «оперативка» в мозку працювала відмінно, то добре пам’ятаю, як воно було насправді.
Якщо бути відвертим, хоча, знову ж, наголошу, суб’єктивним, то нічого хорошого в ті часи не було. Коли мене запитують, що в радянські часи було гарного, то, не кривлячи душею, відповідаю:
— Були живі мої батьки, а я був абсолютно здоровою людиною. Оце і все, що було хорошого. Оце і все, за чим можу жалкувати.
Мені, їй Богу, смішно чути теперішні безкінечні плачі щодо тієї ж безкоштовної медицини. Так, тоді люди не купляли в аптеках медикаменти на тисячі, а то й сотні тисяч гривень. Але не тому, що їх усім забезпечувала держава. Причина «безкоштовності» була в іншому. Тоді в переліку медикаментів, які використовували в нашій кобеляцькій лікарні, було не більше двох десятків препаратів. Усе. На цьому список вичерпувався. А ще були величезні шприци, які кип’ятили для дезинфекції, а потім кололи ними сотні людей. А ще було введення кисню через крапельниці, від чого у пацієнтів на ногах з’являлися величезні балабухи. Кисневі маски, «шевеели»? Та не було такого. Ті ж крапельниці медсестри виготовляли вручну, наливаючи розчини в будь-яку посудину, із якої можна зрізати верх.
Із діагнозом інфаркт 99 відсотків хворих помирали. Адже стентів, ультразвукового та лазерного обладнання для проведення специфічного і дуже точного лікування не було.
Помирали і від інсультів. Просто інсультів тоді було мало. Як і хворих на цукровий діабет.
Але не тому, що була хороша медицина. Причина, знову ж, в іншому. Причина в способі й стилі життя. Тоді люди, а особливо діти, вели дуже рухливий спосіб життя. А їли, навпаки, дуже мало. Просто їсти особливо нічого було.
М’ясо, молоко, вершкове масло, ковбаса, цукерки — все це було дефіцитом. Та що там говорити — за хлібом потрібно було вчасно ходити, адже він був у спеціальних магазинах далеко не завжди.
Як зараз пам’ятаю походи із мамою через ринок, до магазину, де, по теорії, мали продавати м’ясо. Заходиш — і в очі одразу впадає два плакати на стіні. На одному — туша корови із описом, як називається м’ясо з тієї чи іншої частини тіла, на другому — свиня в розрізі. А на прилавку — сині-пресині кури. І це — якщо пощастить. У основному на прилавку були кістки із залишками м’яса.
І аналогічна картина була практично в кожному продуктовому чи промтоварному магазині Кобеляк. І як своєрідний апогей — прилавки, на яких із продуктів безкінечні трьохлітрові банки із величезними огірками-репаниками. І все. Більше нічого.
Банани кажете? Свіжі овочі в будь-яку пору року? М’ясо, молоко і хліб кожного дня і цілодобово? У радянські часи в Кобеляках про таку розкіш навіть не мріяли.
Телевізори, холодильники, пральні машини, більш-менш пристойної якості одяг чи взуття — усе це було дефіцитом. Купити їх можна було або поїхавши в Полтаву, або в Київ чи Москву. Якщо ближче — то «на базу» в Бутенках. «База» — це таке місце, куди звозили товари, а потім розподіляли по магазинах усього величезного Кобеляцького району. А оскільки товарів було дуже мало, а людей багато, то до магазинів вони практично не доїжджали. Їх реалізовували самі працівники «бази». Працювати там було дуже престижно. Майже, як у райкомі.
Усе це було. Усе це я бачив на власні очі. Про все це можна писати не статтю, а книгу.
Але водночас чув власними вухами і бачив власними очима й те, як люди ностальгують за тими часами і говорять, як їм тоді було гарно. Доходить до кумедного. Не пам’ятаю, можливо вже й описував цей випадок у одній із редакційних. Але згадаю знову.
Розмовляю із чоловіком, старшим за мене, батьком успішного фермера. Чоловік жалкує за «савєцкім саюзам» і розказує, що тоді він за одну зарплату міг купити телевізор і спортивний костюм (від автора: на «базі», звичайно). І от так, жалкуючи за «гарними часами», чоловік бідкається, що йому вчора довелося їхати в Полтаву. Адже в нього вийшов із ладу телевізор і він з дружиною сіли в автомобіль (від автора: авто вартістю в 20 тисяч доларів, за яким не потрібно було стояти роками в черзі і «лизати жопу» райкомівським), поїхали у «Фокстрот» і купили величезну «плазму».
Парадоксальна ситуація. Але реальна.
Тобто в матеріальному плані сучасні українці живуть в десятки разів краще, аніж українці «савєцкі». При цьому я говорю про звичайних пересічних громадян, до яких відношу і себе.
Побутує думка, що тоді люди були дружнішими і добрішими. Дійсно, тоді хати будували толокою. Збиралися і місили лапмач, «накидали потолок», копали котловани під фундамент, а потім сідали за стіл і пили самогон та їли те, що «Бог послав». І все це весело і дружно, гуртом із сусідами. Але чому так було? Чи не тому, що а) у людей не було грошей, щоб заплатити будівельникам; б) навіть якщо крихта грошей і була, за них неможливо було купити будматеріали.
Я не засуджую людей, які за тими часами ностальгують. І не вважаю їх якимись недолугими «гомо совєтікусами». Безглуздо засуджувати людей за те, що в них тоді батьки були живими, а в них нічого не боліло.
Але й жити із мрією про повернення історії назад — безглуздо й деструктивно. Оскільки це повернення неможливе. Остання фраза — для молоді.
