Це вже не перший концерт гурту у Полтаві, проте цього разу колектив з Вінниці привіз з собою невеличкий духовий оркестр, який зробив і без того позитивну музику ТІКа ще веселішою.
Перед виступом організатори просто у фойє палацу дозвілля «Листопад» влаштували для гостей безкоштовне частування горілкою, що неабияк порадувало полтавців, які прийшли цього недільного вечора розважитися на концерті.
Далі розігрівати глядачів взявся молодий полтавський гурт «Модна любов», який перед цим пройшов відбір на офіційному сайті ТІКа. Нагадаємо: щоб отримати можливість виступити разом із ТІКом, вони мали зробити кавер-версію на одну з пісень ТІКа. Як розповіли хлопці з гурту «Модна любов», на це у них пішла лише одна година.
І хоча кілька днів тому фронтмен гурту ТІК Віктор Бронюк захворів на ангіну, і через це його голос інколи зривався, співав він як завжди наживо, без фонограми. А музиканти грали настільки весело і жваво, що під кінець концерту багато глядачів не втрималися від танців. Весь зал проводжав ТІК зі сцени стоячи і з оплесками. Як сказав один із глядачів після концерту: «Якщо вони ще колись приїдуть до Полтави, то я обов’язково знову піду».
Незважаючи на хворобу, лідер гурту ТІК Віктор Бронюк не відмовився від прес-конференції та відповів на деякі запитання журналістів.
— Вікторе, де ви застудилися?
— В турі. Сьогодні ще більш-менш. Вже розмовляю. А от вчора була така ситуація, що думав, що не зможу. Але нічого, співали.
— А чим ви лікуєтеся?
(дістає з кишень цілу купу таблеток).
— Вперше з’явилася така ідея рекламувати полтавські гурти. Чи плануєте у майбутньому когось так підтримувати?
— П’ять років назад, коли починався тур групи «Таліта Кум», у Вінниці була така пара пацанів, які ще не мали назви, але які потім стали називатися «ТІК». Тоді ми попросилися, щоб виступити на сцені. Для нас це була знакова подія, тому 2 червня 2005 року ми вважаємо днем народження нашого колективу. І цього року ми вирішили по-своєму відзначити цю річницю, дати можливість молодим гуртам з усієї України, з кожного міста, де ми буваємо, щоб вони просто вийшли на сцену і просто собі поспівали. Можливо для когось це буде гарним початком великого шляху у шоу-бізнесі. Можливо хтось зрозуміє, що це не його заняття, і він піде та буде займатися якоюсь іншою справою: може стане якимось гарним агрономом чи гарним зоотехніком, або гарним стоматологом. Але щоб усе це оцінити, треба спробувати. Тому ми даємо їм таку можливість.
— Ви тривалий час працювали чиновником у Вінницькій міській адміністрації. Як у вас виникла ідея перекваліфікуватися із чиновника у співака і чи важко вам давалося таке рішення?
— Кожна людина має якісь свої дитячі мрії. Так часто буває, що ми в дитинстві мріємо про щось одне, а потім життя складається по-іншому — наші батьки чи обставини вирішують нашу долю у іншому напрямку. Тобто все рухається не туди, куди хотів би. Я знаю дуже багато людей, які у навіть зрілому віці кардинально змінюють свою професію, змінюють те, чим вони займалися усе своє життя.
Маючи гарну перспективу рухатися по вертикалі влади все вище і вище, я зловив себе на думці, що я напевне роблю щось не те. Тобто, що щось мені не подобається. Що напевне мені не хочеться тратити своє життя на те, аби із одного кінця стола у інший кінець перекладати папери або робити якісь незрозумілі речі, які мені не дуже хочеться. Тому я згадав про свою дитячу мрію співати. І така ситуація була — я думав, пройде рік-другий-третій, от я одружуся, з’явиться в мене рано чи пізно такий невеличкий там хлопчик чи дівчинка і все одно запитає мене: «Про що ти мріяв у дитинстві?». А я б сказав: «Ну, про що я мріяв? Мріяв співати». Знаєте, діти люблять багато запитань задавати: «А що ти зробив, щоб твоя мрія стала реальністю?». І тут я задумався дуже серйозно. Що, напевне, поки є мрія, треба щось робити для того, щоб вона стала реальністю, дійсністю. Тобто мрії — вони мають здатність збуватися, але для цього потрібно щось робити.
— Якими були ваші перші кроки, коли ви все-таки вирішили, що треба співати?
— Нема нічого простішого — взяти і зробити. Можна все своє життя мріяти, а можна жити в своїх мріях, але для цього потрібно щось робити. Тому що неможливо без праці. У нас великий колектив, і для того, щоб цей колектив працював, як єдина машина, як єдиний механізм, має бути якась чітка лінія, якесь чітке розуміння. Для того треба самому у все це вірити, а потім усю цю віру пронести, не дати її зламати усім тим людям, які стоять збоку і розказують, що ти робиш не те, нащо воно тобі, не покидай чиновницьку роботу, ти що дурний — у тебе дві вищі освіти — ні, тобі треба лізти незрозуміло куди, на баяні грати. А коли усе це переживаєш, то потім розумієш, що ти, напевне, зробив щось у житті правильно.
— Ви багато працюєте, ваша дружина не ревнує вас до роботи?
— Зрозуміло, що кожна нормальна людина, кожна нормальна дружина хоче, щоб я був частіше дома. Мені самому хочеться частіше бути вдома, тому що в мене зараз доньці якраз рік. І кожен день в її житті відбувається щось нове: от вона починає розмовляти чи щось інше робити. І мені, безумовно, сумно, що я не маю можливості бути поруч. Але робота є робота. І моя робота — це частина мого життя. Я дякую дружині за те, що вона мене розуміє, що вона мене підтримує, що в нас ніколи не виникає якихось питань, пов’язаних з роботою. Тобто, якщо я їду в тур, то є чітке розуміння, що це потрібно робити. Я їй за це дуже вдячний.
— Яку музику ви взагалі слухаєте і чи часто слухаєте себе?
— Коли я говорю, то я себе чую. Напевне, що часто. По телефону багато говорю, з друзями спілкуюсь. А стосовно того, яку музику слухаю, то, напевне, різну. Головне, щоб вона була не депресивна і не агресивна.
— А чому саме панк-рок?
— Узагалі, ми завжди тікаємо від музичних стилей. Я дуже боюсь слова «шаблонність». Я вважаю, що де починається шаблонність, там закінчується творчість. Тобто люди здатні заганяти себе у такі правильні рамки, які придумало суспільство, і на тому закінчується творчість. Я знаю дуже багато талановитих письменнників, які писали геніальні речі до тих пір, поки не вступили на філологічний факультет, де їм сказали, як правильно будується рима. Я знаю дуже багато талановитих музикантів, які писали талановиті пісні до того як вступили на музично-педагогічний факультет. Там їм розказали правила гармонії, правила побудови музики і таким чином вони не змогли вже нічого зробити. Головне — це не заморочуватися над стилями, а робити те, до чого у тебе лежить серце, до чого у тебе лежить душа. А через те, що нам часто ставлять це запитання, ми придумали таке визначення свого стилю: «весільний панк з елементами філософської еротики». А головне у цьому всьому, щоб воно не перейшло у порнографію.
— Це не перший ваш тур. Чи були якісь курйозні, можливо, смішні ситуації у Полтаві або деінде, з якими ви стикалися?
— З того, що мені згадується — я у цьому місті колись придбав собі автомобіль. Тобто я приїжджаю і згадую, що я тут купив собі машину. Ще я згадую, коли на Співочому полі ми співали на Мазепа Фесті, то ваші стражі порядку там якось трошки вгамовували пристрасних фанів і дуже багато розпилили перцового балончику. І коли ми ним понадихувалися, то ледве допрацювали концерт — сльози, соплі, стан був приблизно такий, як сьогодні, коли не можна було розмовляти, а ми взагалі не знали, що з нами діється. А потім виявилося, що то добрі міліціонери вирішили нам освіжити, так би мовити, повітря. Тому Полтава — це завжди приємно, завжди класно!
