У кожного з нас є мрія. Швидше за все, навіть не одна. Напевне, їх, ці мрії, умовно можна розділити на великі і маленькі.
Маленькі — це ті, що стосуються саме носія цієї самої мрії. Їх, цих маленьких мрій, дуже багато. Скільки людей на планеті Земля, стільки ж і мрій. Хтось мріє об’їхати з мандрівками всі країни світу, хтось — отримувати пенсію, якої б вистачало не лише на ліки, ще хтось мріє заробити мільярд доларів, а поряд може жити людина, яка над усе прагне напитися води.
І одночасно в нашій свідомості живуть ще й великі глобальні мрії, ті, що стосуються не однієї, не двох і навіть не мільярда інших мрійників.
От, скажімо, автору інколи в голову приходить мрія про те, що раптом у один прекрасний момент всі без виключення люди на планеті Земля повірять у Бога, незалежно від його імені, і почнуть виконувати одну з найвідоміших і найбільш порушуваних заповідей. Коротше кажучи — візьмуть і перестануть вбивати інших людей.
Отак мрійнеш на хвилинку, а потім мозок повертає до реальності і підказує, що ця мрія є нездійсненною. Навіть у Біблії нічого не сказано з цього приводу. Навіть Царство Небесне — воно, за визначенням, можливо не тут, не на цій грішній землі.
Тоді починаєш мріяти про щось більш реалістичне. Ну, от закінчиться врешті-решт війна… Ну, нехай не війна, а бойові дії на багатостраждальній українській землі. І настануть дні без повідомлень про жертви на фронті чи серед цивільних. Це ж реально, чи не так?
І от, коли настануть ці довгоочікувані дні, Україна повернеться до звичного мирного життя. І тоді постане питання про проведення виборів.
І так хочеться та мріється про те, що українці свідомо поставляться до виборів, сядуть, подумають і виберуть у владу всіх рівнів найдостойніших із достойних, найрозумніших із розумних. А після цього ми житимемо не лише в мирній, а і в дуже багатій та вільній державі для багатих і вільних людей. Це реально чи ні? Ну, скажемо так, реальніше, аніж Царство Небесне на Землі.
А тепер давайте спробую передбачити, хто ж нині в уяві багатьох українців є отим найдостойнішим із достойних, найрозумнішим із розумних, хто може нарешті втілити в реальність мрії.
Впевнений, що не помилюся, стверджуючи, що дуже багато, якщо не більшість земляків, вважають, що під час потенційних виборів потрібно віддати свої голоси за військових. Або за тих, хто їм активно допомагав, тобто за волонтерів. За тих, хто дійсно воював, страждав, ризикував.
І можна навіть не сумніватися в тому, що перед виборами на всіх білбордах, на всіх плакатах, у всіх ЗМІ ми побачимо зображення цих достойних людей, які йтимуть у владу.
Фронтовики надягнуть ордени, їх сфотографують, покажуть нам і запропонують вибрати саме їх. І ми виберемо.
А от що буде далі? Тут в’їдливий мозок одразу починає заважати мріяти.
Згадувати про те, що в сучасній історії людства ще не було випадків, коли саме військові, змінивши форму на цивільний одяг, здійснювали якісь грандіозні економічні та соціальні перетворення… От тільки не морочте голову Піночетом. Він був паперовим генералом, який ніколи реально не воював. І умови Чилі 70‑х років минулого століття дуже відрізняються від сьогоднішніх українських реалій.
Нагадує мозок і про те, як українці здійснювали сій вибір протягом останніх кількох десятиліть, а ще конкретніше — у 21 столітті.
Нагадую. Спочатку обирали козаків, сотників та інших учасників Майдану. Потім — героя серіалу, блогерів, криптовалютчиків та всіх, хто встиг вскочити в «зелений» потяг. І…?
Після війни оберуть усіх, хто у військовій формі. Навіть не дивлячись, що далі у виборчому списку вже набридлі вгодовані пички людей, які до лінії фронту ближче, ніж на сто кілометрів, не наближалися.
А ще мозок жахає думкою про те, хто ж залишиться в армії, якщо всі військові підуть у політику. Ну от реально уявіть, якщо всі бойові генерали та полковники стануть депутатами Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. А хто тоді військами керуватиме? Нинішніх депутатів і чиновників на фронт? Ну, тоді Україну, в разі чого, дуже швидко завоюють.
І ще питання. А воно їм, тим, хто три роки воював і проливав свою кров, потрібне? Оте гімно, що зветься політикою.
…Не дають отакі думки комфортно мріяти. Але ж хочеться.
Який висновок? Та дуже простий. Не потрібно сподіватися на диво від когось. Хоча, по великому рахунку, ті люди, хто воював, диво вже здійснили. Пригадайте, скільки днів існування давали Україні на спротив після російського вторгнення.
Так що будемо мріяти.
