До редакції надійшов лист від жінки, яка, за її словами, стала жертвою обману, потрапивши в скрутну життєву ситуацію.
Мене звати Анна Петренко (від редакції: прізвище на прохання авторки листа змінене), я — колишня мешканка міста Кобеляки. Зараз переїхала і не проживаю тут більше 10 років.
Але в Кобеляках проживав мій тато. На жаль, його вже немає з нами. За станом здоров’я тато помер, по ньому лишилося у дворі багато металу і різноманітної радіоелектроніки. Тато все життя займався ремонтом радіо і електрообладнання. Практично в будь-якій іншій оселі по смерті людей залишається чимало різних предметів, речей, обладнання та сировини, які викинути шкода. Тому все це добро продають. Звичайно ж, за ціною, нижчою від його реальної вартості. Так довелося робити й мені.
Перед тим, як повертатися додому в місто, де постійно проживаю, я вирішила продати металобрухт, щоб не спокушати «мисливців» на різні подібні речі, що «неправильно» лежать у дворі.
Номери телефонів про прийом металобрухту із самовивозом я шукала у Фейсбуці в групі «Кобеляки».
Перші два дні проблем не було, приїхали два хлопці. Я уже потім зрозуміла, що вони не місцеві. Але вони виконували свою роботу. Я говорила, що можна брати, а що ні. І ми спокійно співпрацювали.
За кілька днів до двору мого тата під’їхала пара — жінка і чоловік. Чоловік почав розпитувати, кому я здаю металобрухт і, що саме вони беруть.
Сказав, що він пропонує мені вигідніші умови, і запропонував співпрацювати з ним. Тим більше, що він був знайомий із моїм татом і знає, що в дворі, у гаражі і в будинку є радіодеталі і мотори, які він купить по вигідній для мене ціні.
Чоловік пообіцяв, що приїде із своєю бригадою і вони допоможуть мені прибрати у дворі. Так як стан двору був дуже занедбаний і дійсно допомога мені не завадила, я погодилась.
Уже за дві години після нашої розмови він приїхав із своєю дружиною і трьома хлопцями. Чоловік, надалі я уже дізналася, що його звати Олександр, сів на стільчик серед двору і почав керувати своїми хлопцями. Жінка Лєна була весь час поруч мене і постійно щось розповідала. Розказувала, що це їх діти, які знають свою справу, як їм довіряють старенькі бабусі, коли вони приїжджають до них з подібною метою, та ще багато чого… Це вже я зараз розумію, що то було просто відведення моєї уваги.
…А діти (17–23 роки) залетіли з мішками до двору і почали згрібати все на своєму шляху. Відразу цей Олександр почав направляти їх, де шукати. Я і справді була здивована, бо і сама менше знала, що де знаходиться, ніж він.
Спочатку все було, як домовлялися. Вони збирали плати і мотори, які не працювали. Потім почав запитувати про алюміній, згодом — про інші кольорові метали. Я просто не встигала щось відповісти, не те, щоб обдумати.
При тому, що я, як і більшість людей, взагалі ніколи таким не займалася, і не знала всіх нюансів. (Це тепер я уже розумію, що і до чого. Завдяки таким неприємним обставинам…).
Усе йшло так швидко, що я навіть спочатку не зрозуміла, що відбувається.
Той Олександр постійно кричав на хлопців:
— Толя — важ! Діма — грузи!
— Лєна — відгрібай сміття! Владік — відвозь!
Один був у гаражі, інший — у будинку, третій — у дворі. За всім цим людським мурашником просто неможливо було угледіти.
До кінця дня вони завантажили 4 причепи і сказали, що приїдуть на наступний день.
Наступного дня вони приїхали ще більш енергійні та натхненні. Привезли навіть болгарку і ще одного родича.
Олександр наголосив:
— Ми заберемо і чермет, щоб більше ніхто не приїжджав, бо тобі все рівно його ніхто не грузитиме і не відбиратиме від сміття. Ми все зробимо, тільки дешевше будемо брати, бо потім будемо допомагати прибирати.
І почалось…
Скидали і різали труби, відрізали мотори від верстатів. Олександр постійно керував:
— Це все не робоче.
— Ти його не продасиш…
— А машину продаєш?
— За скільки?
— Та в тебе за таку ціну ніхто не візьме!
— Як заведеться, заберемо.
— Ми забираємо, давай документи.
І я з усім погодилася.
Просто з усім…
Вже після того, як вони поїхали, я пішла в гараж по інструменти, які лишала для господарства, і побачила, що їх немає. Немає жодного потрібного в господарстві предмету. Просто лишився пустий гараж. І купа сміття…
Ніхто те сміття і не збирався виносити..
Вони змели все… Подовжувачі по 10 метрів, інструменти, бувші у використанні гаджети, електроніку та електроприлади разом із перфоратором і Макітою. (Я раніше робила фото інструментів, коли їх знаходила, щоб мати уявлення, що там є).
Вони все важили в мішках, як чермет, а я не встигала контролювати!
Уже нічого не зробиш. Те, що вони зробили — це на їх совісті. Моє сумління чисте.
Відвозили вони все на Білики.
Хочу зауважити, що весь цей час я була одна. Не було людини, яка мені могла б підказати, що і до чого. Мене фактично пограбувала на моїх очах оця «підприємлива» родина. А я нічого не змогла зробити.
Навіть дрібні гроші, які познаходили, і порошки з милом забрали.., і копірку. Огидно від цього на душі. Мало нажилися.
Я пишу це заради громади міста. Щоб бідні жінки, які потрапляють у схожі ситуації, не співпрацювали з цими людьми.
…Уже після всього, що зі мною сталося, я дізналася, що жіночка з Кобеляк теж з ними зв’язалася саме через оголошення і була так само ошукана.
Репутацію «білицьких» знають тільки люди, які входять у подібне коло. Дуже прикро, що коли людина в горі, замість допомоги, можна отримати таких добродіїв.
Прошу розголосу, якщо це можливо. Без вказівки особистих даних.
Ще раз підкреслюю — Бог їм суддя, цим людям. Але, можливо, моя розповідь допоможе іншим не стати жертвами.
