Ось уже 16 років минуло з того часу, як кобелячанин Леонід Митько потрапив у здавалось би банальну ДТП. Але й до цього часу українська Феміда не спромоглася оголосити свій вердикт у цій справі. Уже двічі суди виносили виправдальний вирок щодо Леоніда Борисовича, вже пішов у засвіти інший учасник ДТП, але судова тяганина все не закінчується. Сам Митько вважає, що причина цього криється в бажанні репресивної системи помститися.
Один лише перелік документів, які фігурують у кримінальній справі стосовно Леоніда Митька, займає 14 сторінок друкованого тексту.
І для того, щоб переповісти всі перипетії унікальної кримінальної справи і ще більш унікальної по своїй тривалості судової тяганини, не вистачить кількох газетних випусків. Недаремно ж Леонід Митько написав про цю історію аж три книги — «Урочище», «Буцегарня» і «Малява».
У номері «ЕХО» №41 у статті «Кримінальну справу по Леоніду Митьку можна вносити в Книгу рекордів» від 8 жовтня цього року ми почали розповідь про унікальну кримінальну справу.
Зараз продовжуємо знайомити наших читачів із цікавою, трагічною та повчальною історією боротьби однієї людини проти цілої системи.
У попередній публікації ми повідомляли, що Європейський суд із прав людини визнав, що держава Україна, точніше її правоохоронні органи, порушили права Леоніда Борисовича.
Сам Митько стосовно історії свого кримінального переслідування говорить так:
— Так, можливо, про цю історію потрібно забути, можливо, вона не всім цікава, багатьом людям — байдуже. Але я хочу, щоб земляки знали і пам’ятали, що й вони можуть стати жертвами. І були готовими протистояти системі. А протистояти і протистояти успішно — можна. Але для цього потрібно бути готовими роками, а то й десятиліттями, як у моєму випадку, захищатися і не здаватися.
Леонід Борисович свято вірить у те, що згадана безкінечна кримінальна справа виникла через бажання системи помститися.
Він каже:
— Не було б цієї аварії на дорозі, то проти мене вигадали б щось інше. І такі спроби були. То вигадували, що я і мої однодумці комусь якусь хату спалити пробували, то когось побити. І початок цієї кримінальної епопеї за моєї участі датується не 28 жовтня 2011 року, коли я потрапив у ДТП, а 31 березня. У той день Харківський апеляційний адміністративний суд визнав бездіяльність аж п’яти силових структур — від Кобеляцького райвідділу внутрішніх справ до обласної прокуратури, в справі щодо вбивства трьох кобеляцьких дівчат. І саме я із однодумцями добилися такого безпрецедентного рішення. І з того дня система озлобилася проти мене. Як це — звичайний громадянин виграв у боротьбі проти прокуратури й міліції і примусив ці структури виплачувати компенсацію?! І система, затаївши злобу, чекала. І дочекалася 28 жовтня.
Одна аварія, дві кримінальні справи, два виправдальних рішення і 16 років боротьби
28 жовтня Леонід Митько на автомобілі «Ланос» їхав у Полтаву на чергове засідання суду в справі загадкового зникнення трьох кобеляцьких дівчат.
Була класична осіння погода — йшов холодний дощ. Рух на автодорозі був пожвавлений. У салоні «Ланоса», окрім самого Леоніда Митька, були ще троє пасажирів, із них двоє жінок. І в районі повороту на село Бондури, що за 20 кілометрів від Полтави, сталося зіткнення «Ланоса» і автомобіля «Мітсубісі». За кермом японського позашляховика був Микола Кобеляцький.
За словами Митька, «Мітсубісі» занесло на слизькій дорозі. На позашляховику стояла «лиса» гума. А «Ланос» був щойно придбаний.
Викликали «швидку» і поліцію. Правоохоронці приїхали хвилин через сорок.
Як розповідає Леонід Борисович, непорозуміння почалися із перших хвилин після аварії. Спочатку водій «Газелі», котрий проїжджав мимо, зупинився і допоміг поставити «Мітсубісі» на колеса. Адже після зіткнення позашляховик перевернувся.
Митько наголошує:
— Цим самим вже була змінена ситуація після аварії, а це важливо. Потім мені почали казати, що мій «Ланос» стояв на смузі зустрічного руху, а ми на руках перенесли автомобіль і поставили на «свою» сторону. Ви можете уявити, щоб дві жінки і два чоловіки поважного віку на руках перенесли автомобіль? А наступного дня виявилося, що водій «Мітсубісі» нібито серйозно травмувався. Хоча в мене є дані рентгеноскопії, зробленої одразу після аварії. І там не зафіксовані серйозні травми. А потім починають стверджувати, що в нього перелому двох шийних хребців. Уже після кількох років судів і десятків експертиз один із експертів-медиків прямо сказав, що після таких переломів шия має триматися, як на мотузочці, а людина або помирає, або стає довічним інвалідом. А цього ж не сталося!
І почалося. Спочатку була відкрита одна кримінальна справа.
У 2011 році Новосанжарський суд визнав Леоніда Митька винним і призначив йому покарання у вигляді трьох років позбавлення волі.
Конвоїри забирали Леоніда Борисовича прямо з лікарні, а вирок оголошували без його присутності. Митька помістили в СІЗО. Забігаючи наперед, потрібно уточнити, що він пробув там більше десять із половиною місяців. Хто хоча б один день перебував у СІЗО, розуміє, яке це випробування. А всім іншим, за словами Митька, краще й не знати.
Але Леонід Митько не здався і оскаржив рішення суду. І в 2012 році чергова експертиза зафіксувала вже легкі тілесні ушкодження у водія «Мітсубісі». Справу повернули в суд першої інстанції.
А легкі тілесні ушкодження — це вже не кримінал.
Минає два роки. І в 2013 році за цим же фактом відкривають нову кримінальну справу.
Митько говорить:
— Це вже взагалі нечувано. По одному ДТП — дві кримінальні справи. Що ще цікавіше, матеріали першої справи кудись зникли.
У 2014 році слідчий закриває і цю справу. Але потім її знову відкривають. А потім — знову поновлюють розслідування.
У 2018 році помирає Микола Кобеляцький, який нібито зазнав у ДТП серйозних травм. Помирає від вікових хвороб, адже чоловік уже мав поважний вік.
У 2021 році Митька виправдовують. Але прокуратура знову подає апеляцію.
У 2025-му два різних судді Козельщинського суду знову закривають справу. Перше рішення було — за недоведеністю, а друге — взагалі за відсутності складу злочину.
Але прокурату знову апелює. І в кінці жовтня 2025-го року буде чергове засідання Апеляційного суду по справі Леоніда Митька.
Тобто вже й нібито потерпілий відійшов у засвіти, і всі терміни давності спливли, а розслідування і суди продовжуються й продовжуються.
10 місяців у СІЗО, конвоїри біля ліжка і загроза «психушки»
Описувати і читати про всі ці безкінечні переслідування нашого земляка легко. Але пережити все це і не зламатися — тут потрібен характер.
Леонід Митько розповідає, як після першого вироку суду його в Кобеляках цілодобово охороняли поліцейські з Нових Санжар.
А потім возили на медичні обстеження в Полтаву.
Згадує:
— У мене прилади фіксують тиск 210 на 120, а медики бояться прийняти рішення і заборонити мене ув’язнювати. Доходить до того, що привозять мене отакого в СІЗО. Виходить і оглядає мене начальник тамтешньої медичної частини. І каже: «Я півтора місці працюю, а в мене вже три трупи. Я не хочу четвертого, везіть його в лікарню».
У лікарні їм, непевне, обридло мене охороняти, викликали психіатра, щоб запроторити мене в «психушку». А той поспілкувався зі мною і відмовився. Сказав: «Це не наш пацієнт».
Митько й до сьогодні не може спокійно згадувати про свої «пригоди». Розповідаючи, він гарячкує, обличчя червоніє.
Чоловік каже:
— Це мені розповідати після того, як роки минули, важко. А уявіть, як я все це переживав? А в мне ж і гіпертонія, і цукровий діабет.
На запитання, в чому ж причина такої аж надто прискіпливої уваги прокурорсько-поліцейської системи до звичайного громадянина, відповідає:
— У мене дві версії. Перша — чиєсь замовлення. Друга — помста системи. Справу б уже давно закрили, аби я визнав свою провину. Але я не визнаю, бо не винний. І хочу справедливості.
Митько замість резюме розповів історію іншого чоловіка. Той колись підвозив Леоніда Борисовича на своєму автомобілі. А почувши від нашого земляка про його історію, розповів і свою.
Той чоловік багато років тому «відсидів» 15 років за вбивство міліціонера. Убив свідомо, вистріливши із обріза прямо в обличчя. Убив, помстившись за смерть свого батька, до якої був причетний той міліціонер.
Чоловік сказав Митьку:
— Я ні про що не жалкую. Своє я відсидів. Але за батька помстився. І вважаю, що був правий, адже по-іншому справедливості не доб’єшся.
Леонід Борисович сумно посміхається і підводить підсумок:
— Погано, дуже погано, що людям доводиться займатися самосудом. Але як інакше?
«Інакше» таки можна. Приклад самого Митька це підтверджує. Але для цього йому доводиться ось уже 16 років судитися.
Закінчення — в наступному номері «ЕХО».
