Іван Артемонович Яковенко (батько моєї мами Каті (у заміжжі Скрипки)) народився 21 жовтня 1921 року в родовому хуторі Яковенщина (Диканський район, Полтавщина). Нині це козацьке поселення існує лише на старих картах та в пам’яті останніх яковенчан, що вже на схилі свого віку. Історія хутора скінчилася в часи тотального нищення невеликих населених пунктів України, після спорудження відголоску «великих будов комунізму» — водосховища біля Диканьки, яке серед місцевих мешканців отримало гучну назву БАМ. А почалася в останній третині ХVIII cтоліття, коли на ці благодатні землі переселилася родина козацького старшини (значкового товариша) Гната Яковенка з Яківців, що під Полтавою. До речі, оскільки Яківці було засновано полтавським полковником Дем’яном Яковенком, зі значною долею вірогідності можна припустити, що першопоселенець Яковенщини був його нащадком.
Дитинство та юність Івана Яковенка та його сестри Єлизавети, як і кожного хуторянина, минули у посильній допомозі матері Парасці навпереміш з невибагливими дитячими іграми. Батько Артемон, моряк лінкору «Євстафій», помер рано від запалення легень.
Армійська служба Івана (призваний у січні 1941 року) припала на роки війни. Рядовий стрілок танкового підрозділу Іван Яковенко потрапив у справжнє пекло. Німці, долаючи відчайдушний опір легко озброєної і не готової до оборони Радянської армії, швидкими темпами просувалися територією СРСР. Радянські воїни тисячами гинули чи потрапляли в полон. Не був винятком і підрозділ, у якому служив наш дідусь. Під час Смоленської військової операції величезні білоруські болота стали могилою для багатьох солдатів. Після оточення військової частини Іванові пощастило сховатися в яму під корінням вивернутого бомбою сторічного дерева. Три дні харчувався корою й деревиною... Німці, очистивши оточену територію, почали її прочісувати за допомогою вівчарок. Одна, почувши запах, залізла в схованку Івана. Короткий бій людини і тварини закінчився перемогою бійця — і на кілька днів він був забезпечений їжею (м’ясом «противника»). Але й собака лишила вічний спогад про себе — понівечену ногу солдата. Нестерпний біль і значна втрата крові примусили його покинути свій сховок, він потрапляє в полон.
Тяжка доля полоненого, тим більше пораненого. Але в таборі для військовополонених (місто Шпандау, поблизу Берліна), куди він прибув 28 липня 1941 року за Божею волею, Іванові пощастило зустріти ангела-охоронця. Це був його земляк, який потрапив у полон ще за часів Першої світової війни. В таборі він працював лікарем. Дізнавшись про місце народження Івана, він зумів не лише його вилікувати, але й забрати до себе додому. Під покровительством рятувальника солдат дочекався визволення. А потім, з 22 квітня 1945 року, — знову у вирі бойових дій у якості рядового стрілка 207 стрілецького полку 76 стрілецької дивізії Першого Білоруського фронту, який брав участь у Ростоцько-Вісмарській операції (територія Західної Польщі та Північної Німеччини). Іван форсував канал Рондов, захоплював місто Прецлау. Воював відважно. Навіть за той короткий час, який лишився до закінчення війни, заслужив медаль «За бойові заслуги». Пізніше Івана Яковенка було нагороджено численними ювілейними медалями й орденом «Отечественная война» ІІ ступеня.
1946 року він повернувся додому і, вивчившись на тракториста спочатку на курсах при Диканській МТС, а потім у Хорольській школі механізації сільського господарства, тяжко працюючи, став одним з найшанованіших представників цієї професії на Диканщині, про що свідчать численні трудові відзнаки. До часів «хрущовської відлиги» боявся розповідати про свої військові поневіряння, оскільки в Радянському Союзі колишні полонені автоматично вважалися зрадниками. І лише наприкінці життя розповів свою історію дружині, Марії Карпівні, та дітям — Володимиру та Катерині. 1993 року він знайшов вічний спочинок.
