Вхід | Реєстрація

Сучасне козацтво: відродження традицій, профанація гарної ідеї чи проект ФСБ?

Сучасне козацтво: відродження традицій, профанація гарної ідеї чи проект ФСБ?
Минулого тижня Кобеляки відбули Покрову. Для нашого міста це не лише велике християнське та козацьке свято. Це і день, пов’язаний із гучними скандалами, спричиненими надмірним вживанням міцних алкогольних напоїв.
Одразу хочу вибачитися перед читачами за можливе надмірне «якання» в цій статті. Як виправдання, скажу, що більшість викладеного в ній — скромна спроба проаналізувати та зрозуміти те, що відбувається у всій Україні і в нашій рідній Полтавщині. Прохаю не ображатися і людей, які щиро захоплюються козацтвом, вважають, що саме козаки є носіями і уособленням української національної ідеї. Більшість із викладеного нижче — це суб’єктивні роздуми автора. А об’єктивним може бути лише Бог.

Дядьки в чорному
Уперше побачив їх років 3–4 тому в Григоро-Бригадирівці, невеличкому селі на березі Дніпра. Там Сергій Кучмій, відомий всій Полтавщині любитель історії козацтва створив справжній музей під відкритим небом. Там є і курені, і сторожові вишки, і старовинні гармати, і навіть справжні хати-мазанки. Вісімнадцяте століття та й годі! У тому козацькому стані з дня його створення проводяться різні історико-етнографічні заходи.
…Був спекотний липневий день. Запрошені музики вже давно співали українських пісень, молоді хлопці в шароварах демонстрували свою вправність в рукопашному бою, який іменується «бойовим гопаком», чарівні вершниці із Кременчука вправно гарцювали на своїх конях, аж раптом…
Вони чорною хмарою спускалися із кручі до місця, де відбувалося дійство. Високі і не дуже, молоді і трішки старші. Були серед них і діти. Всі вони були одягнуті в небачену досі чорну форму. На головах у них бовваніли чорні чи то військові, чи міліцейські фуражки. «То козаки приїхали», — шанобливо заговорили присутні. Козаки чомусь спілкувались між собою та з іншими гостями свята виключно російською мовою. А блідо-синій колір їх облич вказував на можливі проблеми, пов’язані із гемороєм та цирозом печінки. Бліді, як смерть козачата побігли стріляти із луків та дивитись на змагання кіннотників. А їх батьки діловито ховали в тінь принесенні ящики з горілкою. «Тю, — подумалось. — Якісь надто кабінетні ці козаки. Це ще примудритись потрібно — залишитись серед липня таким блідим». До коней ці дядьки в чорному не підходили, свою міць в бойових поєдинках не демонстрували. Мені пояснили, що то шановані та знані в Кременчуку люди — бізнесмени та колишні міліціонери. Вони займаються відродженням козацьких традицій. Навіть вже свої полки, сотні та флотилії мають. А на російській мові розмовляють тому, що Кременчук «русскій горад».
Наступного разу із дядьками в чорному довелось зіткнутися восени 2008‑го. На один день навіть сам став одним із них. Так, не буду гріха таїти (та і як його в Кобеляках утаїш) їздив у «русскій горад Крємєнчуг», одягав на себе чорний одяг, правда без фуражки, клявся, отримував батогом по спині і пив горілку з дядьками в чорному. Грішний, було діло. Чому зробив таке? Гарні люди запросили, яким вірив і вірю. Та й журналістська цікавість спрацювала. Дуже хотілось подивитись на «відродження козацтва», так би мовити, із середини.
Побачене і почуте вразило раз і назавжди. Чорний одяг після того віддав батькові, щоб в ньому біля свиней вправлявся, а отримана пізніше «хуражка» припадає пилом на домашній шафі. Миттєво відпало бажання брати участь у «відродженні» і мати щось спільне із дядьками в чорному. І дуже-дуже захотілось написати про все побачене і почуте. Але довелось більше року мовчати. Чому? В іншому разі було б незручно перед людьми, які туди позвали і привезли. Вони й так ображались з приводу деяких «анти козацьких публікацій в «ЕХО». Та віднедавна змінили свою точку зору на сучасне козацтво і ті люди. І говорити стало можна.
Перше неприємне враження було від церкви в «русскам горадє». Перед тим нам обіцяли, що посвята буде в православній церкві Київського Патріархату. Мовляв, козаки, як підопічні самого Президента Ющенка, визнають лише її. Я не великий фахівець в релігійних справах, але був вельми здивований, коли почув церковну службу російською мовою. Не українською, не старослов’янською, а саме російською. Далі — більше. В очікуванні присяги довелось слухати розмови, які вели між собою дядьки в чорному, в основному із погонами полковників. Говорили вони про події 2004‑го року, про Київ, про Майдан. «Ми тогда з донцамі в каком-то паркє стоялі, — почав один. — Ох і всипалі ми тогда оранжевим». «Ми тоже за Януковіча стоялі», — підтримав інший. «І оце козаки? Це ті, в яких отаман Ющенко? Мені ж казали, що козаки поза політикою, — такі думки полізли в голову після почутого. — Куди я потрапив і де мої речі?»
Та все ж присягу відбув. Поїхали в якийсь «гендель» все це діло «обмивати». Пили горілку, їли кашу, кричали «Будьмо, гей!».
Врешті почали розмову про плани на майбутнє. У планах в основному було «бабло». Планувалось разом з рибінспекцією контролювати воду, разом з ДАІ — дороги, створювати охоронні фірми. І заробляти, заробляти, заробляти. А де ж тут національна ідея, де виховання патріотизму в підростаючого покоління, де гартування власного тіла та духу? Це ж бізнес чистої води!
Повернувшись додому, розповів про все в редакції. Редакційна молодь довго сміялась і під’юджувала. А Коля Гузченко сказав: «Та ви в нас Миколайович — справжній гідрокозак». Адже дядьки в чорному стверджували, що вони є представниками якогось водного козацтва. Коля Гузченко давно в редакції не працює. Але редакційна братія й до сьогодні «підколює» мене, називаючи «гідрокозаком».
Дещо пізніше про дядьків в чорному мені нагадав Віталій Савенко, начальник міжрайонної служби позавідомчої охорони. Він з обуренням розповів, що козаки збираються створювати в Кобеляцькому і Новосанжарському районах громадські формування і брати під охорону заводи, фабрики, магазини, школи. Тобто виконувати ті ж функції, що і його служба. «Це буде катастрофа, — говорив Віталій. — Так, вони виставлять дешевшу ціну за свої послуги. І тоді наша служба буде знищена, люди втратять роботу. А що вони «на охороняють»? У них же немає ні зброї, ні собак, ні спеціальних пультів. Немає нічого, крім бажання заробляти «бабло». Ми діємо по Закону «Про міліцію», а вони?»
Як «вони» діють довелося на власному досвіді впевнитись в червні 2009‑го. Їхав із сім’єю на відпочинок в Крим. І десь на кордоні між Дніпропетровською та Запорізькою областями наш автомобіль зупинив чоловік у нібито формі співробітника ДАІ. Молодий хлопчина одразу сказав: «Пройдіть до майора». Одразу насторожило, що спеціального нагрудного знаку на його формі не було. Пішов куди хлопчина показав і зупинився ошелешений. Там стояло стареньке «Ауді» з червоними тимчасовими номерами. А від нього йшли ошелешені росіяни. «Що там?» — запитую. Вони відповідають: «Заплатілі по пьятьдєсят грівєнь за екологіческій сбор».
Уже на відпочинку прочитав в газеті, що на дорогах, які ведуть в Крим орудують банди козаків. Вони, користуючись схожістю форми, «збивають бабло» з туристів, в основному з росіян та білорусів. «Підтримують» таким чином авторитет держави.
Звичайно ж доводилось не лише чути, а й самому писати про гарні справи, втілені в життя саме козаками. Так, приміром, у Кобеляках діє підрозділ Міжнародної академії козацтва. Ті хлопці чорної форми не носять і «бабло» заробляти нібито не збираються. Натомість вони прибирають пляжі, ремонтують дитячі майданчики, активно займаються спортом і дітей до цього долучають. Це, звичайно, добре. Але після спілкування з дядьками в чорному мимоволі з пересторогою ставишся до всього козацтва.

Ох і «накрило» ж на Покрову
Пийте горілку, ходіть на роботу,
Вам так потрібні гроші,
Що пити горілку.
Сині брати цілують синіх сестер,
Синій інстинкт працює на «відмінно»,
Козацьке щастя — мудацьке щастя.
Мирослав Кувалдін. Пісня «Пийте горілку». Початок 90‑х років. (Від автора: на молодіжному жаргоні «синька» означає алкоголь, «синячити» — пити горілку, «синій» — п’яний).
Кажуть і пишуть, що козаки пили з давніх-давен. Ще з тих часів, коли вони вміли їздити на конях, плавати на «чайках» і битися на шаблях. Не буду стверджувати, що було саме так. Знову ж, грішний, вивчаючи в інституті історію, віддавав перевагу історії Китаю та Японії. І чомусь самураї були мені симпатичніші за козаків.
Дядьки в чорному горілку п’ють. Вони це вміють і люблять. Аж до фанатизму.
14 жовтня 2009 року вони це довели місту Кобеляки. Хоча починалось все «за здравіє». Ще зранку дядьків у чорному почали помічати в центрі Кобеляк. Вони ходили маршем по вулицях, виголошували промови, ба, навіть в церкву заходили. Єдине, що псувало загальну, цілком пристойну картинку, так це величезна кількість зірок на погонах та нагород на грудях у дядьків у чорному. Було це дещо кумедно. Один дотепник навіть пожартував: «Я на одного дядька подивився і очі протер. Подумав, що то Брєжнєв воскрес».
Дійсно, якось важко второпати, як за кілька років в Кобеляках з’явилась така велика кількість хорунжих, осавулів, полковників та генералів. Де ж виявляли свою звитягу ці новоявлені Богуни та Кривоноси, яка рада обирала собі нових Сагайдачних та Дорошенків?
Та найцікавіше було ввечері. Дядьки в чорному з якогось доброго чи злого дива вирішили, що Покрова Пресвятої Богородиці це той день, коли обов’язково потрібно напитися до свинячого вереску. А потім звитяжно товкти один одному пики. Ляхів, жидів та москалів — катма. От і довелось лупити своїх, щоб чужі боялись. Все це театралізоване дійство відбувалось біля одного з кафе на околиці Кобеляк. Жителі мікрорайону Солонці й до сьогодні згадують 14 жовтня 2009 року із змішаними почуттями. Почуттями жаху і сміху.
Згадують очевидці (ці люди просили не називати їх прізвищ). Іван Степанович: «Я збоку на них дивився. Спочатку вони почали кричати і матюкатися. А потім і побились. Здорові, як улуплять один одного, як улуплять. Той б’є, а інший падає. І наоборот. Я за манатки та тікати з того місця, бо й мені перепаде».
Ольга Василівна: «Я з роботи на велосипеді їхала. А вони по всіх Солонцях повзають, як мурашки. Один маленький такий із провулка виточився, ледве мені під колеса не впав. Він був не п’яний, він був «мертвий».
Побував на зібранні дядьків у чорному і один з депутатів Кобеляцької райради. Але до кінця не досидів, покинув його дочасно. В неофіційній бесіді він так пояснив автору цієї статті причину свого демаршу: «Коли один з генералів, чоловік досить задрипаного вигляду, почав поносити українську мову, я сказав: «Я з таким м…м за одним столом сидіти не буду». Чоловік встав і пішов. А інші залишились. Певно тому, що клятву давали. Пити, чи то пак, служити до скону.

У Чечні розпочиналось так само
Усе це було б смішно, аби не було так сумно. І можна було б і не писати цю статтю, і не дратувати дядьків у чорному. Більшість із яких є нормальними, добропорядними і щирими українцями. Можна було б, якби ще не один епізод та одна розмова, що відбулися ввечері 14 жовтня.
Автор статті того вечора теж був у кафе. Але в центрі Кобеляк. Сидів у компанії двох давніх друзів. Один із них приїхав у Кобеляки на пару деньків із російського Підмосков’я. Це зараз Хізір живе у центрі Росії. А будучи уродженим вайнахом він половину життя провів у Чечні. Або в Ічкерії. Як кому подобається. Крім нас в кафе перебували ще кілька молодіжних компаній. Усе було тихо і мирно. Аж доки в кафе не зайшли дядьки в чорному. Присутні зустріли їх з неприхованою ворожістю. Одразу почали лунати словесні закиди типу: «Ти хоча б в армії служив?» або «Чого ти форму натяг і п’яний по барах вештаєшся?». Дядьки оборонялись: «Мене громада вибрала!», «А ти бачив, що я пив!». Справа йшла до мордобою. Аж доки у власника закладу не витримали нерви і він, вигнавши всіх на вулицю, зачинив кафе.
Ми теж пішли додому, обговорюючи побачене. І я, вголос розмірковуючи, сказав: «Погано все це. Знову розділили українців. Один у формі, інший без неї і дивляться один на одного вовками». І згадав статтю в «Дзеркалі тижня», в якій її автор припускає, що сучасне українське козацтво є проектом Федеральної служби безпеки. Хізір відповів миттєво: «Даю 100 процентів, що це так і є. У нас в Чечні все починалось так само. У кожного князька була своя національна гвардія. Я в одній такій служив. Всі вони нібито охороняли порядок. У всіх була зброя. А потім їх зіштовхнули лобами і почалася війна».
Скільки в Україні козацьких військ з удільними гетьманами здається не знає ніхто. Дехто каже, що 250. Багато хто із лідерів дядьків у чорному відкрито заявляє, що вони крім форми хочуть ще й зброю. «Нехай пневматичну, але ж…» Говорять вони й про те, що їх сотники чи інша трясця мають замінити сільради. Це, звичайно, є порушенням Конституції. Та хто в нас зважає на порушення цього Закону?
Звичайно, стовідсоткових доказів фінансування козацького руху іноземними службами у мене немає. Як і в інших журналістів. Та я бачу, що проект успішно впроваджується. Ідею вже дискредитували. Форму дали, розбрат посіяли. Справа за малим — за зброєю.

Автор: Ігор Філоненко, ЕХО з регіону

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
23 жовтня 2009, 15:56 | Кобеляки |
1. Nick / 29 вересня 2011, 06:21
А флот? У козаків не було флоту! Були просто чайки, які використовувалися як транспортний засіб! Боїв на воді у козаків небуло, та й по морях козаки не розсікали. . А тут і адмірали і інша п..здобратія, яким бабло зрубати та синьки нажертися . .
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном



Курс НБУ

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації