У такий похмурий вечір п’ятниці мене зігріла тепла розмова з письменницею, волонтеркою та членом Національної Спілки Журналістів України Мариною Сідаш.
Марина також є лауреатом та фіналістом різних літературних конкурсів, серед яких можна назвати конкурс «Собори душ своїх бережіть». У 2024 стала фіналісткою Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «Романи». А вже у 2025 видає книгу оповідань «Мій вибір». У цю книгу увійшли тексти, які письменниця писала протягом 15 років, де зібрані історії про людей і для людей, сповнені любові, болю і розуміння того, що життя часом буває важким, та все одно вартує того, аби його проживати.
А з початком війни в повній мірі відкрилася ще одна риса характеру Марини Сідаш, здавалось би непритаманна людям, пов’язаним із мистецтвом. Є такий стереотип щодо письменників, поетів, художників та акторів, мовляв, вони живуть своїм дещо відірваним від реалій життям і губляться в періоди стресів і випробувань. Але у випадку із Мариною сталося зовсім не так. Буквально із перших днів війни, відклавши на потім красне письмо, вона із головою поринула у волонтерство, допомагаючи нашим хлопцям, які воюють у лавах ЗСУ.
Мені не вистачить листків, щоб розповісти про всі внески, які зробила Марина Сідаш для нашої Батьківщини, тому перейдемо до самої розмови.
— Розкажіть про той момент, коли ви зрозуміли, що письменництво — це ваше?
— Це не був один конкретний момент, відчуття поступово зростало в мені. Зрозуміла, що не просто хочу розповідати історії, а маю потребу вкладати в них частинку себе, своїх переживань, думок і цінностей. Я зрозуміла, що хочу бути письменницею в такому ранньому віці, що складно назвати якийсь конкретний часовий проміжок. Адже я в три роки свій перший вірш склала. Завжди мріяла видати книгу, поки в 22 роки це нарешті стало реальністю. Певно, як і всі молоді люди, романтизувала письменництво. Проте саме в дорослому віці я нарешті зрозуміла, що в Україні книгами не заробиш на життя, і письменників у нас, які з цього живуть, можна перерахувати на пальцях. Тому, постійно працюючи на офіційній роботі, завжди паралельно писала і пишу.
— Хто або що надихає вас писати книги?
— Мене надихають люди, їхні долі, життєві історії, мої спогади, непрості вибори й маленькі прояви людяності. Часто саме життя підказує сюжети, які хочеться перенести на папір.

— Чи є твір, який ви хотіли б переписати сьогодні, маючи вже більший письменницький досвід?
— Переписати ні, але, можливо, я б по-іншому розставила деякі акценти. Адже кожен твір — відображення мене на певному етапі життя.
— Що б ви порадили людям, які не можуть наважитися писати твори?
— Не варто романтизувати письменництво, вважати, що потрібно писати, коли приходить натхнення. Створювати нову історію — це, передусім, праця, і нею треба займатися постійно, якщо хочете отримати результат. Не треба чекати ідеального моменту, натхнення чи впевненості у власних силах. Просто почніть. Пишіть про те, що болить, хвилює, радує. Не бійтеся бути недосконалими. Найважливіше — мати, що сказати світові.
— Чи є якесь особливе місце, куди б ви хотіли повертатися знову і знову?
— Мій дім. Тут я можу бути собою, розслабитися, бути спокійною, можу писати.
— Я знаю, що ви займаєтесь волонтерством. Тож, на вашу думку, чи змінило це якось світогляд?
— Волонтерство завжди, з раннього дитинства, було в моєму житті, хоча ми по-іншому це називали — благодійність. Я завжди розуміла, що допомагати — це не лише віддавати власні ресурси, а й отримувати неймовірно багато натомість. А коли в моєму житті з’явилося волонтерство під час війни, то так, світогляд змінився. Безумовно. Війна дуже змінила мої життєві цінності. Тепер зовсім інші пріоритети. Зібраній допомозі для захисників я радію, як колись новій сукні. Волонтерство забирає в мене дуже багато часу і енергії, проте я й набираюсь сил від того, що допомагаю іншим. Воно навчило мене ще більше цінувати людей, їхню небайдужість. І, мабуть, найголовніше — не запитувати, що хтось зробив для перемоги, а насамперед запитувати про це в себе.
— Чи є історія або зустріч із людиною, яку ви ніколи не забудете?
— Кожна людина, яка з’являється у нашому житті, залишає в ньому слід, бо є своєрідним вчителем: одні допомагають стати сильнішими чи мудрішими, інші вчать прощати, бути терплячими або просто цінувати щастя.
— Що б ви сказали собі маленькій, будучи вже дорослою? Які поради ви б собі дали?
— Я б сказала одну-єдину фразу: «Бережи себе, бо ти в себе одна». Слідкуй за своїм здоров’ям, оберігай себе від токсичних людей та хоч інколи роби вчинки, які приносять радість саме тобі.
Тож на завершення інтерв’ю хочу подякувати Марині Сідаш за відверту розмову та цікаві відповіді, а також за можливість більше дізнатися про її творчість, письменницьку та волонтерську діяльність.









