Проте поважний вік не тільки не заважав, а навпаки допомагав конкурсанткам з легкістю справлятися з завданнями, які приготували завідувач відділенням соціально-побутової реабілітації Олена Кісіль та культорганізатор Вікторія Пащенко.
27 жовтня у приміщенні Кобеляцького територіального центру соціального обслуговування зібралось кілька десятків глядачів, які вболівали за конкурсанток заходу під назвою «Осінні кольори прийшли до нас». У конкурсі приймали участь: Антоніна Булгакова, Агнеса Змієнко, Надія Гармаш, Віра Гунько, Євгенія Омелянич та Юлія Телятник.
У першому конкурсі жінки розповідали про себе, але їм важко це було зробити без сліз, оскільки майже кожну з них спіткала нелегка щоденна праця та тяжкі повоєнні роки. Жінки демонстрували свої вміння створювати квіткові композиції, проявляли поетичні здібності. Також учасниці пропонували глядачам оцінити свій талант у художньому конкурсі та відповідали на ситуаційні запитання журі.
Яскраве свято не було б таким вдалим без виступів вихованців будинку дитячої та юнацької творчості, які за підтримки керівників гуртків Варвари Дядюри, Андрія Уткіна, Вікторії Черкаської вітали присутніх пісенними номерами та гуморесками.
Найбільше балів від журі отримала Агнеса Змієнко, яка стала переможницею конкурсу і була нагороджена короною та сувеніром. Друге місце посіла Надія Гармаш. Усі учасниці отримали подарунки і незабутні враження від конкурсу.
Життєвий шлях цих шести жінок такий різний, але водночас має багато спільного. Жодна з учасниць не народилася у Кобеляках, але доля звела їх у цьому місті. П’ять конкурсанток мають багаторічний педагогічний стаж, а сьогодні знаходяться на заслуженому відпочинку. Неможливо вписати всю біографію у кілька рядків, тож коротко про учасниць з їх уст:
Агнеса Змієнко: «Була півторарічним я малям, ледь підвелась на ноги, як почалась ота страшна війна, як чорний вихор у моїй долі пронеслась вона. Воєнні ті малята босими бігали по споришу, я з роду-віку не казала слово тато і вже ніколи його більше не скажу. Чекала, що повернеться мій тато з далеких фронтових доріг. Чужих вернулось небагато, а мій під Сталінградом десь поліг…»
Антоніна Булгакова: «Родилась в 47‑м году, это был самый голодный год. Выжила. Пошла в школу, выучилась. Окончила техникум, вышла замуж. Родила трех детей. Переехала в Кобеляки. В Кобеляках хорошо людям поживать. На дворе осень, а в душе весна!»
Надія Гармаш: «Не судилося буквар читати, виводити у зошиті ручкою букви. Як грім з ясного неба — Велика Вітчизняна війна. Батько пішов на фронт. Дев’ять місяців мама з чотирма дітьми переховувалися вдень і вночі у темному льоху. Спали на буряках і картоплі. Ми жили на лінії фронту…»
Віра Гунько: «Я работала по направлению в Казахстане учительницей. Вышла замуж. Мужа забрали в армию. Я уехала домой в Россию поездом с восьмимесячным сыном. Когда муж отслужил в армии, он сказал: «Ты не хочешь жить в Казахстане, я не хочу в России — давай жить в Украине. Так я оказалась в Полтавской области. Люблю Кобеляки и считаю их второй родиной».
Євгенія Омелянич: «Ми всю війну з мамою і бабусею прожили в тяжких умовах. Після визволення місцевості від фашистів у дванадцять років довелося працювати в колгоспі. Навчання ніде було починати, бо школа була спалена фашистами. Батьків у нас не було, тому ми — діти і якісь наймані чоловіки відбудовували нашу школу».
Юлія Телятник: «Когда педагогам предлагали список — куда поехать работать, мне понравилось название поселка «Дружина». Я же не знала… Оказалось, этот поселок находился за полярным кругом. Я добиралась из города Кирова до места назначения целый месяц — поездом, катером, самолетом. В Дружине я проработала два года».
