Книга «Чорний ворон» оповідає про повстанський опір червоним окупантам. Угрупування бійців за вільну Україну діяли у 20-х роках ХХ-го століття на території Холодного Яру. Головний герой роману, отаман Чорний Ворон, літературне відображення реальної людини — Миколи Шкляра, тезки батька автора книги. На сторінках твору письменник реабілітує дух національної свідомості, що панував на той час у Центрально-Східній Україні. Той дух, що його намагалися знищити антиукраїнські сили. Своїм романом Василь Шкляр спростовує тезу про те, що цьому регіону не притаманний патріотизм та готовність самовіддано, до останнього подиху служити Україні.
— Холодний Яр: духом і географічно це — територія між Чигирином і Кам’янкою, вона охоплювала і терени Полтавщини. І такі отамани, як Келиберда Охтанас, Іван Савченко-Нагірний тоді територіально діяли на Полтавщині, — розповідає автор. — І чекісти, радянська влада для того, щоб посилити боротьбу саме у тих лісах, навіть створила Кременчуцьку губернію. Я там пишу, що хай Кременчук низенько вклониться Холодному Яру, бо він на певний час став губернським містом.
Донині Василь Шкляр уникав цитування офіційних документів у свої творах. Але авторський текст у романі «Чорний ворон» якраз навпаки щедро здобрений записами спецслужб. З тих цитат можна побачити реальних холодноярських героїв. Папери, використані у книзі, письменник по дещиці збирав в раніше засекречених архівах СБУ.
— Я справді дуже довго працював над цим романом, я дуже серйозно ставився до кожної подробиці щодо побуту, зброї і вивчав це все в деталях аж до кількості куль у диску кулемета Люйса, — говорить письменник.
Поділився Василь Шкляр і своїми планами на майбутнє. Досліджуючи теми холодноярської боротьби, він наштовхувався час від часу на цікаві факти. Як, наприклад, інформація про 16-річну отаманшу Марусю, під чиїм командування готові були воювати понад тисячу козаків.
— Після того, як загинули її брати-козаки, загін очолила Саша Соколовська, яка взяла собі псевдо Маруся. Ця дівчинка-гімназистка, золотоволоска з родимкою над губою, здійснювала рейди, ходила аж до Києва, і, до речі, в неї теж доля загадкова. І досі ніхто не знає, куди вона поділася.
В неформальній бесіді Василь Шкляр зізнався, що донині вважав себе нев’їзним до Полтави. Адже після того, як він насмілився видати скорочений і осучаснений варіант роману «Повія» Панаса Мирного, до нього надійшов гнівний лист від полтавських письменників. Мовляв, яке право він має посягати на недоторканність класики. Однак тепла зустріч у стінах педуніверситету, десятки автографів і море теплих слів від шанувальників довели інше — на Шкляра у Полтаві чекали. І з задоволенням зустрінуть знову.
