У розпалі осінній військовий призов. Тисячі матерів і синів по всій країні шукають шлях, щоб «відмазатися» від цієї повинності. Пропоную вам розповідь людини, яка відкупилася від армії.
Ще з пологового будинку в мене почалися проблеми з легенями. Проживши лише кілька днів, через недогляд медперсоналу отримав запалення легенів. З цього все почалося. Розвинулася бронхіальна астма, та про це ніхто не знав. Я задихався, але не розумів чому. Вечорами годинами не міг заснути через задуху і не знав, що це через те, що сьогодні поряд з двором комбайн косив пшеницю і весь день у повітрі літав пил. Напади викликало усе навколо: сіно, зерно, навіть повітря у вологій сільській глиняній хаті. Живучи в селі, неможливо уникнути пилу: то сіно, то зерно, то знищення бур’янів, то збирання врожаю. Після кожного сеансу роботи на городі на мене чекав звичний сценарій: закладений ніс, задуха, безсонна ніч. Нерідко вечорами в голову приходила думка, що я можу не дожити до ранку — задихнусь. Ніхто навіть не намагався відлучити мене від цієї роботи, адже ні батьки, ні я сам не знали тоді, що саме вона мені шкодить. Ще тоді, не знаючи причини, полюбив дощ. Тепер знаю чому — під час дощу зникає пил…
Кілька разів на рік під час особливо тяжких нападів мене відвозили до сільської лікарні, де ставили однаковий діагноз — запалення легенів або бронхіт — і кололи антибіотики. З фізкультурою теж було не дуже: погравши кілька хвилин, скажімо, у футбол, швидко втрачав сили і ставав безтолковим гравцем. Так само безнадійно програвав хлопцям у бійках.
У старшому віці став розуміти, що саме викликає напади астми. Нарешті збагнувши причину частих хвороб дитини, мати повела до лікаря. Той сказав, що ця недуга не лікується і порадив просто уникати алергенів. Інша лікарка з райлікарні порадила не їхати до обласного центру на лікування, бо там, за її словами, нікудишні алергологи, і нічим вони не допоможуть. На цьому ми й заспокоїлись. Сім’я на той час уже переїхала до райцентру в нормальну хату, де я став висипатися, перестав хворіти. Справи з фізкультурою теж пішли вгору. Хоч на командні ігри «дихалки» й не вистачало, та на турніку попідтягуватися чи пробігти крос виходило непогано. І лише інколи, коли неможливо було уникнути пилюки, до мене приходив знайомий сценарій з дитинства: закладений ніс, задуха, безсонна ніч…
Маючи товстезну медичну картку і хворобу, наявність якої легко перевірити, був упевнений, що до армії не загребуть. І хоч класна керівничка в характеристиці запевнила, що я сплю і бачу себе солдатом, служити зовсім не бажав. Мало того, знав, що служба могла остаточно підірвати хитке здоров’я.
І ось перша медична комісія. Ішовши на неї, я планував поскаржитися ще й на болі у спині, викликані, як виявилося пізніше, сколіозом. Але звідки, скажіть на милість, знати школяреві, що зі сколіозом потрібно йти до хірурга? Люди! Напишіть, Христа ради, для допризовників, з якою хворобою до якого лікаря йти! Звідки школяр-трієчник може знати, скажімо, що значить слово «оторіноларінголог»?! Він заходить у кабінет, його питають: «Жалоби до ЛОРа єсть?» А бідолага навіть не уявляє, які це скарги, якщо до ЛОРа. Так сталося і зі мною. Хірургом виявився злий хамовитий дядько, і між нами відбулася приблизно така розмова:
— Фамєлія!
— Шо?
— Фамєлія твоя!
— М-м-м… Е-е-е… Воєнний…
— Жалобе!
— М-м-м… Шо?
— Жалобе до хєрурга!
— …Н… немає.
От і все. Якби навіть раптом я і знав, що сколіоз — це «жалобе» до хірурга, то жалітися на здоров’я злому дядькові, який чомусь кричить на тебе, незручно. Пізніше вже інший хірург, з бородою і окулярами, пояснив, що з цією проблемою потрібно звертатися саме до нього. Дякувати Богові, жінка-терапевт виявилася привітною і уважною. Вона сама знайшла у картці хворобу і відправила мене на обстеження. Щоб бути впевненим у результатах обстеження, перед ним я спеціально набрав у пригоршню зерна пшениці й кілька хвилин потримав його просто перед носом, щоб викликати задуху. Звісно ж, спірограма показала значні порушення роботи легенів.
Після досягнення мною 18‑річного віку місцевий терапевт кожні півроку підтверджувала непридатність до військової служби, та через кілька років «лафа» закінчилась. Хтось дуже розумний постановив, що для відстрочки необхідно, щоб акт про стан здоров’я був написаний обласними лікарями. Ніскілечки не сумніваючись, поїхав на обласну комісію. Там звично став скаржитись терапевту, та її реакція мене приголомшила:
— Шо? Ти хочеш сказати, шо ти больний?
— Відправте на обстеження, перевірте…
— Та які обслєдованія?! Ти себе в зеркало бачив?!
— Бачив…
— Ото ж! Готовий солдат! Больний він…
Оце вам і висновок фахівця! Черкнувши на листові «здоров», терапевт уже займалася наступним «клієнтом». Такого повороту я не чекав. Повернувшись додому, пішов у військкомат проситися. Як не дивно, саме там зустрів розуміння і підтримку. Молодий чоловік у формі добрих півгодини перечитував закон, щоб знайти для мене якусь шпарину. І знайшов. Сказав, що відстрочка — півроку. При цьому не кричав і не вимагав грошей. «Шкода, що він не лікар», — подумалось мені.
Через півроку фортуна посміхнулася і мене таки відправили на обстеження в алергологічне відділення. Врятуватися від армії допоміг випадок. Завідуючій відділенням хтось приніс пару відер картоплі, і вона попрохала, щоб я допоміг їй транспортувати це добро додому. По дорозі ця літня жінка сказала, що ніхто мене не «спише», доки не дам хабаря. І платити його потрібно не їй, а лікарці, за якою я закріплений. На питання щодо суми хабаря завідуюча не відповіла нічого.
Наступного дня мої скарги вислуховувала закріплений лікар. Вислухавши, сказала, що кожен може у книжках вичитати симптоми, і що якби я дійсно був хворий, то ще з дитинства мав би оббивати поріг її кабінету. І резюмувала: «Пойдёте служить, молодой человек.» Та служити зовсім не хотілось.
— Так проводите обследование! Оно ведь должно показать! — не вгавав я.
— Всё равно решение по результатам обследования принимаю я, — розвіяла мої останні надії лікарка.
— А как можно повлиять на ваше решение? — став натякати на хабар. Обличчя схожої на жабу жінки оживилося:
— Влияйте.
— Сколько?
— Мы не называем суммы.
Розуміючи усю серйозність справи, витяг з кишені заздалегідь заготовану стодоларову банкноту, поклав на стіл. Очі лікарки-жаби миттєво округлилися. Я зрозумів, що вистачило б і 200 гривень. Та відступати було вже ніяк. Почувши, що все буде добре, пішов геть.
Тепер я офіційно визнаний непридатним до військової служби. Висновок з цієї невигаданої історії повинні зробити в першу чергу батьки майбутніх призовників. Якщо у вашої дитини є якісь захворювання, не тягніть — їдьте і скаржтеся, і чим частіше, тим краще. Інакше вам доведеться платити за те, щоб лікар-хабарник написав правду. Якщо ж ви не надто заможні, то може трапитися так, що хвора дитина піде служити.
Від редакції: наголошуємо — служити в армії повинен кожен чоловік, котрий не має медичних чи інших протипоказань, чи приводів для відстрочки. Редактор і засновник газети служили. І навіть пишаються цим.
