Прочитавши статтю пана Валерія Коробчинського (в № 21 (356) від 21.05.2010), що має назву «Про міського голову, євреїв та продаж землі», хочу обговорити ряд питань, поставлених автором цієї публікації. Одразу повідомляю, що я є представником молоді, яка за висловом пана Валерія, ніби-то обирає «Pepsi» (мені 23).
Отже, перше і головне питання статті звучить так: «…Чому раніше саджанці і бензин, як, до речі, і все інше (ковбаса по 2.20) коштували копійки?» Насправді ціна всіх цих речей навіть не колосальна, а просто космічна. Чому? Щоб дійти до «золотих часів» застою, населенню Радянського Союзу довелось заплатити життям мільйонів чоловіків, жінок і дітей. Історики підрахували, що за роки становлення і зміцнення Радянської влади на території України, Білорусії і Росії було знищено близько п’ятдесяти мільйонів людей. Ця цифра приводиться без урахування Великої Вітчизняної війни. Даруйте, але ми говоримо про людей, а не худобу. Що ж виходить, щоб досягти благополуччя 70‑х—80‑х років і їсти дешеву ковбасу, потрібно було принести в криваву жертву стільки людей, що вистачило б на цілу країну? Оце і є справжня ціна такого земного щастя.
Далі пан Коробчинський говорить, що наша сучасна еліта є продажною, брехливою і веде нас до загибелі. Шановний пане Валерію, у цьому з Вами згоден не тільки я, але і кожен пересічний українець. Та ж тільки виникає одне запитання. Сучасна еліта — це наші співгромадяни, що вчились в радянських школах та вузах радянськими ж педагогами, жили і виховувались в радянських сім’ях. Сподіваюсь, Ви ж не хочете сказати, що такі «добродії» як Луценко з Порошенком, Пінчук з Ахметовим та інші з ними не були синами секретарів райкомів та парторгів. Чи, бува, не в радянських школах їх учили, що партія — «розум, честь і совість нашої епохи», яка веде нас до світлого майбутнього?
Пан Валерій пише, що райсуд засудив чоловіка на два роки умовно за сотню карасів, а винних у загибелі сотень тонн риби в Київському водосховищі так і не знайшли. Але ж знову даруйте, чи ж бува не в тридцятих роках «люблячий» батько Сталін видав закон про п’ять колосків, і це тоді, коли великодержавні злодії вагонами вивозили зерно з держави в Європу, прирікаючи селян — хліборобів, а не рибу, — на голодну смерть. Хіба ж випадок з тією рибою не є класичним прикладом радянського господарювання?
Шановний пане Валерію, я дійсно розумію вашу ностальгію за старими добрими часами, але вся світова історія каже нам про те, що імперії розвалюються зсередини. Також хочеться додати, що історичні процеси — це не вимикач, яким можна в одну мить ввімкнути чи вимкнути світло. Однією із закономірностей світової історії є інерція між її епохами. Тобто в тій чи іншій мірі всякий новий історичний період спричинений попередньої епохою, або є її породженням. Щоб це побачити, достатньо згадати хоча б дещо із творів Леніна, який все невгодне йому називав пережитком капіталізму і буржуазії. І це дійсно так. Саме тому наше сьогодення з усіма його проблемами і є не чим іншим, як пережитком соціалізму та, фактично, тим «світлим майбутнім», до якого йшли комуністи. І саме тому в словах міського голови, який звинувачує Радянський Союз, є доля істини.
Загляньмо тепер на сторінки Біблії. Пророк Мойсей за повелінням Божим виводить з єгипетського рабства свій народ. Але люди, яких Господь покликав до свободи, виявилися синами рабства, які за шматок м’яса були готові повернутися в неволю. Саме через те, що свобода виявилася для них занадто важким тягарем і відповідальністю, до Ханаанської землі ввійшли вже сини тих людей, які вийшли з Єгипту — покоління, яке не зазнало рабства і виросло в пустелі вільним.
Дійсно, наше сьогодення сповнене негараздів на будь-який смак, і ні Європа (до речі, звідки й прийшов до нас комунізм), ні Росія за нас їх не вирішать. Своє щастя для себе ми мусимо добувати своїми руками, так, як це і роблять в усіх цивілізованих країнах. Але до тих пір, поки ми не скинемо з себе рабську свідомість, комплекс підлеглих і не перестанемо озиратися то на Брюссель з Вашингтоном, то на Москву, ми не зможемо стати ні єдиним народом, ні вільними і заможними людьми.
