Історія Гадяцького краю оповита сивою давниною. Багата та чарівна земля, де неймовірної краси прадавні ліси, чистоводні ріки і озера, викохані руками дбайливих селян родючі поля, барвисті упорядковані протягом віків села несуть у собі незбагненну таїну, чарівну мелодику історії. На високому правому березі річки Псел з давніх часів охоче селилися люди, адже природа створила тут ідеальні умови не тільки для господарювання, але й для оборони від ворогів: до V-ІІІ ст. до н.е. відносяться скіфські кургани в селах Броварки, Дученці, скіфське городище в с. Книшівка; до VІІІ – Х ст. – слов’янське городище в с. Сари. Літопис самого Гадяча, що мав спочатку назву Гадяче, розпочався у зв’язку з будівництвом Посульської оборонної лінії в Х – ХІІІ ст. і до 1516 року Гадяч став уже досить великим містом. Неподалік від нього на Красній гірці у 1442 році був заснований Красногірський Гадяцький Миколаївський монастир. На початку ХVІІ ст. споруджено Гадяцьку фортецю, у пвн.-сх. частині якої розташовувався замок – її найдавніше укріплене ядро, де первісно була резиденція власників міста.
Гадяцький край поступово перевтілюється в край козацької слави. В 1648 році (на початку Визвольної війни) Гадяч став центром одного із семи полків Полтавщини - Гадяцького і проіснував з невеликими перервами до 1782 року. Його першим полковником був Кіндрат Бурляй, сподвижник Богдана Хмельницького. По різному правили гадяцькі полковники, але найзнаменитішим із них став Григорій Іванович Граб’янка, автор відомого козацького літопису.
В 1654 році Гадяч разом з округом був «пожалуваный» російським царем Богдану Хмельницькому, а після його смерті перетворений у рангову маєтність гетьманів допоки в 1785 році К.Г. Розумовський не продав його у казну.
16 вересня 1658 року Гадяч перетворився на політичну столицю України, де було за ініціативи гетьмана Івана Виговського підписано «Гадяцький договір», що визначав подальшу долю українських земель.
Жоден район Полтавщини, окрім Гадяцького, не може похвалитись тим, що його центр був колись столицею України: 1663 - 1668 Гадяч - резиденція гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького. У цей час місто переживало розквіт, у ньому було зведено гетьманський палац, дерев’яну церкву Богоявлення Господнього, в якій знайшов останній спочинок Іван Брюховецький.
Славні сторінки історії краю були вписані під час Північної війни, а саме при обороні сотенного містечка Веприк від швецьких військ в 1708 - 1709 роках, де особливою завзятістю і хоробрістю відзначився козацький сотник Леонтій Масюк. До наших днів збереглася частина маєтку родини Масюків у селі Бобрик, що є історичною пам’яткою.
У 1782 році Гадяч став центром повіту Чернігівського намісництва, в цей же час було офіційно затверджено герб міста та повіту: на червоному щиті постать архистратига Михаїла, який золотим списом пронизує нечисту силу у вигляді чорного диявола. Пізніше Гадяч був приєднаний до Київського намісництва, в 1797 році став повітовим містом Малоросійської губернії, а у 1802 році – Полтавської губернії.
Поява в 1895 році залізниці Гадяч - Лохвиця пожвавила розвиток міста і околиць.
Буремними подіями відзначалося життя повіту в 1917 – 1921 роки. Неодноразово район захоплювали німці, денікінці, червоноармійці. Активно діяли селянські повстанські загони, особливо під проводом Леонтія Христового, долю якого досліджує місцевий краєзнавець, письменник, вчитель історії Лютенської ЗОШ І-ІІІ ст. І.Ф.Чайка, який видав книгу «Дзвони над Лютенькою». Також багато матеріалів із життя Христового представлено в краєзнавчому музеї Лютенської школи, якому в 2006 році присвоєно звання «Зразковий музей».
7 березня 1923 року стало днем народження нової адміністративно - територіальної одиниці – Гадяцького району. З часів створення район переживав славні, але часом і трагічні, сторінки історії. Одними із найбільш трагічних і драматичних були колективізація та голодомор 1932 - 1933 років. Значна частина населення не витримала випробувань голодом. Зникали цілі села та хутори. Село Лютенька одним із перших в Україні було занесено на «Чорну дошку». На початку 90-х років громадськими активістами було встановлено пам’ятні хрести жертвам більшовицького голодомору 1932-33 років в м. Гадяч та с. Лютенька.
У роки Великої Вітчизняної війни Гадяцький край став центром партизанської боротьби на Полтавщині (встановлено пам’ятний знак на хуторі Веселому), пізнав на собі політику голокосту, яку провадили нацисти – близько 300 представників єврейської громади міста були розстріляні на його околицях - в Гончарному яру, де зараз встановлено пам’ятний знак.
Нелегкими для гадячан були перші післявоєнні роки. Відбудова господарства, нові плани та сподівання. Але поряд голод 1946-1947 років, нові втрати, горе і розпач. Не дивлячись на турбулентність історії Гадяцького краю, соціально- економічний потенціал району поступово зростав. Знаменним для Гадяцького району став 1958 рік, коли на розвіданому Глинсько-Розбишівському газонафтовому родовищі вдарив перший фонтан нафти. В 1975 році було введено в розробку Гадяцьке газоконденсатне родовище, а за три роки – Тимофіївське. 1978 року було відкрито потужне Куличихінське родовище, яке зараз активно експлуатується. Розвиток нафтогазової промисловості сприяв в свою чергу розвитку соціально- культурної та побутової сфер району: будівництво п’ятиповерхівок, відкриття закладів культури, освіти, медицини. Місто та район розбудовувалися, зростали, але поряд з’явилися і нові проблеми, зокрема, екологічні.
1986 рік – вибух на ЧАЕС. 528 гадячан стали ліквідаторами страшного лиха, 127 із них уже немає з нами.
Початок 90-х років – розпад СРСР, проголошення незалежності України, референдум, вибори першого Президента. Всі ці події вселяли в душі людей нові сподівання, нову надію. Активними учасниками зазначених подій були і гадячани, які завжди брали не своєю масовістю, а заповзятістю. В цей буремний час Гадяччину неодноразово відвідував лідер патріотичних сил В’ячеслав Чорновіл.
Трансформація соціально- економічних та суспільно- політичних відносин призвела до загальнодержавної економічної кризи, та як наслідок поступово знижувався економічний потенціал Гадяцького району.
Друга половина 90-х років відзначалася стабілізацією, яка поступово переростала в стагнацію. Але бажання людей до якісних змін, повага до власної гідності свого народу подарувала в 2004 році Помаранчеву революцію
( революцію відродження духу, чеснот української нації). Гадячани стали активними учасниками бурхливих подій кінця 2004 -початку 2005 років. Перший банер над Київським майданом замайорів саме з написом « Гадяч». Сотні гадячан стали на захист гідності народу на площах і вулицях Києва, 7-8-тисячні мітинги збирав Гадяцький майдан.
Помаранчева революція спонукала гадячан до нових планів, сподівань та мрій. Люди заговорили про відродження м. Гадяча як гетьманської столиці, відродження козацької слави. Було і є багато розчарувань. Але головне, що все більша кількість людей розуміє, що зробити свій край заможним і процвітаючим можливо лише завдяки спільним зусиллям кожного окремо члена громади, всієї громади разом, органів влади різних рівнів. Коли кожен і словом , і ділом – тоді буде успіх.
Гадяччина - справжня колиска талантів. Для багатьох Гадяч асоціюється із родиною Драгоманових, яка мала маєток на мальовничих пагорбах Псла. Тут народились видатний культурно - політичний діяч М.П. Драгоманов, його сестра, талановита письменниця Олена Пчілка, а у збудованому нею дачному будиночку в урочищі Зелений гай писала свої твори її донька, геніальна Леся Українка. Нині в місті працює музей родини Драгоманових, споруджений пам’ятний знак на честь М.П.Драгоманова, Олени Пчілки, Лесі Українки.
У Гадячі проходили дитячі та юнацькі роки Панаса Мирного. За адресою вул. Садова, 8 знаходиться його меморіальний будинок. В місті минуло дитинство ще одного українського письменника Ю.М.Косача. Родом звідси й українські історики Д.Р.Пащенко (1759 – 1809) та М.М.Бакай (1862 - невід.), заслужений артист УРСР Л.С.Задніпровський (1904 - 1971), талановитий інженер – будівельник, професор В.Г.Леонтович (1881- 1964).
Відомими особистостями у місті були М.П.Андрієвський (1922 - 1998) – директор Гадяцької середньої школи – інтернат, Герой Соціалістичної Праці, заслужений вчитель України та М.Ф.Позивайло (1922 - 1999) – викладач історії образотворчого мистецтва і декоративного малювання у Гадяцькому училищі культури. Картини із життя Лесі Українки та міста Гадяча відомі далеко за межами гадяцької землі.
У селі Сари Гадяцького району народилися брати Метлинські: Амвросій Лук’янович – український поет, фольклорист, перекладач, видавець та Семен Лук’янович, літературний псевдонім – Семен Родина, відомий як український поет і етнограф.
В селі Плішивець народився Парфеній Левицький (1858 – 1922) – перший митрополит Української автокефальної православної церкви та О.Л. Доля (1964 р.н.) – етнограф – фольклорист, професор, працює у Музеї народної архітектури і побуту НАН України ім. М.Пирогова, старший науковий співробітник, завідуючий сектором виставок, заслужений працівник культури України.
Уродженці с. Лютеньки - Л.Д.Засядько (1779 – 1837) - видатний російський артилерист, генерал - лейтенант, конструктор ракет, сподвижник Суворова і Кутузова, учасник Італійських походів і битви народів під Лейпцигом, володар золотої шпаги, його ім’я присвоєно одному з катерів на зворотному боці місяця; кобзар, автор знаменитої «Думи про Максима Залізняка» Петро Іванович Гузь (1895 – 1959); конструктор дизельних двигунів О.М. Скаженик.
В селі Веприк в 1904 році народився і провів своє дитинство видатний вчений – механік, творець важких танків, член кореспондент Академії наук, генерал – лейтенант інженерно - технічної служби Микола Леонідович Духов (тричі Герой Соціалістичної Праці); Амбодик – Максимович Нестор Максимович (1744 – 1812) – український учений – енциклопедист, один із основоположників вітчизняного акушерства, ботаніки і фітотерапії; Куришко Катерина Сергіївна (1949р.н.) – спортсменка, заслужений майстер спорту, Олімпійська чемпіонка з веслування на двійці (1972р.), чемпіонка світу з веслування на четвірці (1971 р.), нагороджена орденом «Знак Пошани».
Уродженці села Рашівки П.Ф.Залозний (1866 – 1921) – український мовознавець і педагог, автор підручника « Коротка граматика української мови», збірки віршів «Русалочка», П.В.Тихонович (1813 - 1888) – український літературознавець – латиніст і перекладач; села Розбишівка – український патологоанатом, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч наук УРСР Є.І.Чайка (1902 – 1976).
У селі Великі Будища пройшли дитячі роки українського письменника, етнографа і художника О.П.Стороженка (1805 – 1874).
Село Красна Лука славне своєю землячкою - Вірою Іванівною Бариновою – Кулебою – художником, професором Української академії образотворчого мистецтва та архітектури, заслуженим художником України.
Родом із с. Гречанівки Стогній Борис Сергійович – видатний учений, академік НАН України, засновник наукової школи в галузі електроенергетики, член президії Національної академії наук України, академік – секретар відділу фізико – технічних проблем енергетики НАН України, лауреат Державної премії УРСР та премії Національної академії наук України ім. С.О. Лебєдєва; Стогній Вадим Сергійович – кандидат технічних наук, секретар комісії по державних преміях при Академії наук України, автор понад 200 наукових праць.
У с. Середняки народився М.І. Савич – педагог, публіцист, відомий громадський діяч ХІХ ст., член Кирило – Мефодіївського братства, входив до крила, очолюваного Т.Г. Шевченком (у 1847 р. с.Середняки відвідав Т.Г. Шевченко, був гостем М.І. Савича); М.П. Стороженко (1904 - 1972) – письменник, педагог, журналіст, після війни – викладач військових академій та П.П. Бойко (1925 р.н.) – дитячий поет, краєзнавець і літературний дослідник, відмінник народної освіти, член Полтавської обласної Спілки літераторів.
Жителі с. Ручки свято зберігають пам'ять про українського мовознавця, доктора філологічних наук, академіка НАН України Михайла Андрійовича Жовтобрюха (1905 – 1995).
Гадяцький край славний пам’ятками архітектурного зодчества, які представлені в основному культовими спорудами. Але, на жаль, в роки більшовицького армагедону більшість із них були знищені, особливо прикро за церкву – красуню Успення Богородиці (1686) с. Лютенька. До наших днів збереглися дерев’яні церкви: Свято - Троїцька (1865) с. Вельбівка, Свято-Покровська церква с. Сари, церква Різдва Богородиці (1889) с. Харківці, а також кам’яні церкви: Свято-Покровська (1906) с. Плішивець - спроектована архітектором І.С. Кузнєцовим, сяє дев’ятьма золотими банями над горою, надзвичайний голос велетенського дзвону вагою понад 515 пудів лунає від Гадяча до Охтирки, про існування цієї архітектурної рідкості знав сам імператор Микола ІІ, котрий у 1911 році передав Покровській церкві через владику Парфенія цінний образ святого Миколая; Свято - Покровська церква (1903) с. Римарівка; Миколаївська церква (1823) с. Веприк, Успенська церква (1821) с. Веприк; Всіхсвятська церква (1836) м. Гадяч. Всі вони потребують капітального ремонту або відновлення.
На території м. Гадяча розміщене поховання засновника течії хасидизму – рабина Шнеура Залмана (1745 – 1813).
Гадяцька земля здавна славилася народними промислами та ремеслами: виготовлення поташу та селітри, сукновальство, чоботарство, художня обробка деревини та унікальні вишиванки рушників та одягу.
Особливою перлиною краю є бджільництво ( Національний науковий центр інституту бджільництва ім. П.І. Прокоповича, музей бджільництва, однорічна сільськогосподарська школа, яка готує фахівців з питань бджільництва та садівництва ). В Гадячі щороку відбувалося 5 ярмарків, на які приїжджали купці із Слобожанщини, Орловської, Калузької та Московської губернії.
Гадяччина має своєрідний та унікальний рельєф і природний світ: гідрологічний заказник Артополот, заповідні урочища Гадяцький бір, Зелений гай, природно - ландшафтний заказник « Пісоцько - Конькове», розпочато оформлення та облаштування регіонального ландшафтного парку «Гадяцький». 26,1 тис. га займають знамениті гадяцькі ліси. В них можна зустріти європейських оленів, лосів, диких кабанів. Новітні методи в охороні і розмноженні тваринного світу здійснює мисливське господарство «Факел». В районі протікають річки Псел, Хорол, Грунь, Лютенька і Веприк, є 24 озера та багаточисельні ставки. На річці Псел наявні гідроспоруди, що додатково приваблює любителів річкового туризму.
Гадяччина дуже багата на народні традиції та фольклор: загалом діє 91 колектив вокально - хорового напрямку. Щорічно проводиться обласне свято «Дивоцвіт Лесиного гаю», фестиваль народної пісенної творчості «Пісенні скарби Гадяччини». Осередком культурно - мистецького життя є Гадяцьке училище культури ім. І.П.Котляревського.
До послуг туристів в місті діє готель «Жовтень», в перспективі функціонуватимуть ще один міні-готель в місті та селах Веприк, Лютенька.
Останнім часом активно розвивається зелений туризм: створена « Спілка сприяння розвитку села та зеленого туризму», активно діє і розвивається її осередок в с. Красна Лука, в місті функціонує туристичний клуб.
Неоціненно багатий на культурно - історичні надбання Гадяцький край, але треба прикласти неабиякі зусилля задля його відродження і примноження.
Ми маємо довгу і славну історію.
Ми маємо багату землю.
Ми маємо працьовитих, талановитих людей.
Якщо докладено розуму, наполегливості і праці,
то матимемо достойне майбутнє.
Гадяч – місто гетьманське
Гадяч називаємо гетьманським містом зовсім не в розумінні постійної резиденції гетьманів. У цьому відношенні жодне українське місто не може бути назване так, тому що гетьманство в тому вигляді, в якому воно прийшло в історію і не могло мати постійної резиденції. У вихорі боротьби і випадковостей військового щастя гетьманська влада перебувала на усьому просторі України і не могла встановитися на одному місці міцно і постійно. Той сам „Батько козачий” – Богдан Хмельницький все життя носився по полях битв і лише кістки свої склав у рідному йому Суботові.
Відомо, що найбільш тривалою за часом гетьманською резиденцією був Глухів. За ним Гадяч – за гетьманства І. Брюховецького, а потім Батурин – за Мазепи та Розумовського. Але ж окрім цього Гадяч був пожалуваний у власність трьом гетьманам і саме через це до нього найбільше підходить назва гетьманського.
Надзвичайно цікава історія міста пов’язана із іменами українських гетьманів.
24 березня 1654 року після Переяславської ради місто було пожалуване царем Олексієм на вічне користування Богдану Хмельницькому. Хмельницький був наїздами в Гадячі тричі і забрав з собою в Київ Гадяцьких полковників Леонтія Капусту і Кіндрата Бурляя. Після смерті Богдана Хмельницького, гетьманом був обраний його син Юрій Хмельницький, який не мав до правління ні політичних , ні відповідних людських якостей. Тому досить швидко гетьманська булава опинилася у руках Івана Виговського.
16 вересня 1658 року Іван Виговський уклав із польськими представниками Гадяцький договір, згідно з яким Україна входила до складу Польщі „як вільні до вільних та рівні до рівних” під назвою Великого князівства Руського.
Пізніше за гетьманську булаву на Лівобережній Україні боролися Сомко і Золотаренко. На так званій „Чорній раді” під Ніжином 17 червня 1663 року після бурхливих суперечок, за згодою московського посла гетьманом було обрано Івана Брюховецького. Іван Брюховецький був висуванцем запорожців й користувався підтримкою московського уряду. Власне, події, пов”язані з його обранням, мають бути добре відомими українському читачеві, оскільки їм присвячені славетний роман Пантелеймона Куліша “Чорна рада” та нещодавно знятий за цим романом однойменний фільм з неперевершеним Богданом Ступкою у ролі Івана Брюховецького. Період правління Гетьмана Івана Брюховецького цікавий ще й тим, що його резиденція і його уряд весь час його правління, від 1663-го до 1668-го року, містилися в Гадячі, який, отже, був тоді столицею тієї частини України, на яку поширювалася влада Гетьмана Івана Брюховецького. Чому саме Гадяч? Та тому, що це місто, разом з Чигирином, було ранговою, тобто надаваною за посадою, маєтністю українських Гетьманів. Свого часу тут зберігалися скарби Гетьмана Богдана Хмельницького.
У роки гетьманування Івана Мартиновича Брюховецького (1663 - 1668) полкове управління перевели до Зінькова, а до Гадяча була перенесена гетьманська резиденція, що зробило його столицею Лівобережної України. У цей час місто переживало найбільший розквіт, у ньому було зведено гетьманський палац у Гадяцькій фортеці. Укріплення Гадяцької фортеці фіксує детально план Гадяча 1746 року („Полтавщина. Енциклопедичний довідник”, 1992р., ст. 152). У Гетьманській фортеці було зведено і дерев’яну церкву Богоявлення господнього, біля якої знайшов останній спочинок І. Брюховецький – людина, яка зробила Гадяч значущою одиницею на карті України.
В літописі Гадяцького полковника Григорія Граб’янки є розділ про гетьманування Івана Брюховецького.
З даними історичної праці Миколи Аркаса „Історія України - Русі ” (К., 1991, ст.242 - 243): „У 1670 році Гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний, з дозволу Царя, переніс свою столицю із Гадяча у Батурин, де й перебували Гетьмани, кінчаючи Мазепою”.
25 липня 1726 року цариця Катерина І передала Гадяч з навколишніми селами та слобідками у володіння князю Меншикову, який згодом, засватавши за малолітнього Петра ІІ свою дочку, замість Гадяча взяв собі кращі та більш прибутковіше місця. Імператриця Анна Іоанівна в 1730 році подарувала місто гетьману Данилу Апостолу, який помер 17 січня 1734 року. А коли останнього гетьмана України Кирила Розумовського 10 листопада 1764 року вимусили відмовитися від гетьманства – Катерина ІІ подарувала йому щорічну пенсію в розмірі 50 тисяч рублів і Гадяч із 13 селами. У 80 – х роках граф Кирило Розумовський продав Гадяч казні за 596 088 рублів (всього в цьому володінні нараховувалося 9948 душ).
Гадяцький полк діяв із 1648 по 1782 роки з перервою, коли його окремі сотні об’єднували то із Зінківським, то із Миргородським, то із Полтавським полками... Найзнаменитішим гадяцьким полковником був Григорій Граб’янка (загинув 1738 року), який здобув не лише військову, але й писемницьку славу, створивши відомий козацький літопис.
Доказом існування Гадяцького полку є зображення печатки Гадяцького полку, що розміщене у книзі Д.І. Яворницького „Історія Запорізьких козаків” (Л.,1992р., ст.15).
1. Летопись Самовидця по новооткрытым спискам, К.,1878, ст.153.
2. А. Грабовський. Полтавська єпархія у її минулому та теперішньому, ст.294.
3. В.А. Дядиченко, Нариси суспільно – політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст., К., 1959, ст.97.
 Герб міста Гадяч |
 Прапор міста Гадяч |
