Вдруге за останні чотири роки. Своє 25-річчя зустріла вдома за маминим тортом.
Кароока смаглявка з усмішкою простягла долоню для привітання. Вразила її правильна українська мова. Звідки такий, ніби аж «канадійський» акцент?
— Це з Києва. Там говорити суржиком, як дома, немодно: або ти говориш російською, або українською. Та останні чотири роки я й українською говорила дуже мало. Після 11 класу Селещинської школи вступила на інженерно-фізичний факультет Київського політехнічного університету. Коли двоюрідний брат Олег Рибак повернувся з Америки, розповів, що є така програма «Студенти по обміну», дав адресу, телефон. Після третього курсу поїхала і я.
Англійську учила в школі, в Києві відвідувала мовні курси, але виявилося, що не розумію ні речення, ні слова! Мовної практики не було, тому через місяць із Бостона, де за угодою працювала в готелі, поїхала. Бруклін — одна із 5 частин Нью-Йорка, де мешкає багато росіян, українців. Влаштувалася офіціанткою плюс «хостес» — зустрічати відвідувачів і проводжати до столу. Підробляла в піцерії. Зрештою за три місяці змінила 15 місць роботи: десь не платили вчасно, десь погано ставилися. В японському ресторані лише я єдина була не японкою, там мене любили. Пересічні американці дуже неосвічені в географії, що таке Україна майже ніхто не знає. І хоч я сама народилася в Сибіру, хотілося всім казати: «Я з України»! Щоб люди знали, що є така держава.
А за 300 метрів від японського знаходився український цілодобовий ресторан. Я працювала до 1-2 години ночі. Якось, повертаючись додому, зайшла туди і спитала прямо в зал:
— Тут українці є?
— Я з України. А ти звідки?
— З Полтавської області.
— І я з Полтавської!
Це було щось неймовірне. Так познайомилася з Ірою з Шишак. Зараз вона коледж уже закінчила і поїхала до Швейцарії навчатися в магістратурі, але зв’язок досі підтримуємо.
Згодом познайомилася із земляками і одна жінка з Грузії порадила коледж, де можна вивчити мову і тим часом визначитися, чи варто одразу повертатися додому. У коледжі є спеціальна програма для приїжджих студентів, де допомагають із паперами, щоб отримати студентську візу.
— Яка ціна освіти і як платила за навчання?
— Перші мовні курси коштували, здається, 600 доларів за семестр. Хоча в різних штатах, різних коледжах все по-різному. Працювала увечері і вночі по 7 днів на тиждень, на сон лишалося години 3-4. Обмежувала себе дуже, попросила маму прислати увесь одяг, що мала вдома. Траплялося, грошей не було зовсім. Плакала, здається, кожен день. Це було на самому початку. Але дзвонила до батьків і розказувала, як тут класно, в Америці! Бо ж знала, скільки людей хотіли б тут бути. А я раптом скажу, що в мене — одна найдешевша шоколадка «снікерс» на день. Мама одразу заплаче: «Возвращайся домой, мы тебе борщик сварим»… Отой перший рік був найсамотнішим, найтяжчим і найскладнішим фінансово.
— Батьки легко відпустили за океан?
— Можу уявити, що вони тільки думали — дівчина, сама, в Америку… Немає слів, щоб розказати, яка я їм вдячна. Навіть кредит брали, аби оплатити мій від’їзд. Та все склалося нормально, тільки подорослішала дуже швидко.
Вони віддали мені все, що могли. Обоє — робочий клас. Папа у складних ситуаціях завжди жартує: щось як ляпне, і давай сміятися. От ми й звикли адаптуватись до ситуації.
Із братом Нікітою у нас дуже міцні, відкриті стосунки, я навіть не думала, що можна зберегти їх такими на відстані, коли спілкуєшся тільки по телефону. Коли я поїхала до Києва, він ще маленьким був. Потім вступив до спортивної школи у Полтаві. Зараз обирає професію, прислухається до моїх порад. Це теж велика робота наших батьків. Вони виростили нас чесними, порядними, небалуваними. Привчили працювати. Буває, відкладаю, відкладаю, і так добре: Боже, у мене є гроші щось купити. Кросівки Нікіті вишлю (він у нас футболіст) — і йому радість, і мені приємно.
— Чи пригодилося таке виховання в Америці?
— Так. Іноді важко з такими речами, як чесність, відвертість. Але самій для себе дуже важливо бути з чистою душею, спати спокійно. Братик — теж хороша людина. Нехай повчиться в Україні, подорослішає. А там буде видно.
— Як з інженера-фізика вийшов спеціаліст у галузі медіа?
— На другий рік вирішила закінчити свою київську освіту, інженерію. Але у Нью-Йорку такої спеціальності (наноматеріали) взагалі не знайшлося. Єдиний державний інженерний коледж, який змогла б оплатити, давав іншу спеціальність. Провчилася один семестр, але не сподобалося. Так перепробувала три коледжі і зупинилася на тому, що Ви оце зараз робите.
Система освіти кардинально відрізняється від нашої. У нас дали розклад і 4 роки навчаєшся в одному колективі. В Америці університет — це об’єднання багатьох коледжів (фінансовий, гуманітарний, медичний і т.д.). У коледжі ти сам собі обираєш навантаження, сам обираєш класи (предмети). Скажімо, для отримання вищої освіти 60 класів береш за власним вибором, 60 — обов’язкові. Графік теж визначаєш сам: денний, вечірній, у вихідні чи два дні на тиждень (можеш закінчити навчання за два роки, можеш учитися всі десять). Вдома ми зазвичай обираємо професію з того, що найкраще давалося в школі, аби прорватися на безкоштовне навчання, щоб батькам було легше. Там береш вільні класи і пробуєш себе в дуже різних речах. Багато відводиться на самостійне вивчення. Якщо на екзамені отримав результат менш як 70% — до побачення. Нікого не цікавить те, що ти платив за навчання. За спробу хабара відрахують одразу. Те ж саме — за списування. Заохочують тих студентів, хто скаже: «Вона списує». Бо якщо і я, і ти напишемо гарно, але я це знав, а ти списав, ти незаслужено складеш мені конкуренцію. Відповідна комісія може відрахувати назовсім та ще й із такою рекомендацією, що в інший коледж вступити буде дуже важко.
У творчій роботі можна викладати лише власні думки. Якщо це не твоя думка, вона має бути означена, як цитата. Будь-яке речення з твого твору викладач заведе в Інтернет і знайде обов’язково, чию думку ти «позичив». Це — плагіат, тобто те ж саме списування. З цим і в мене спочатку була проблема: почитала, що інші думають, погодилася і написала те ж саме. У Києві ж учила плюс-мінус, синус-косинус, творів не писала дуже давно. Відразу дали зрозуміти: хочеш отримати освіту — думай сама.
8 липня я склала останній екзамен і отримала диплом. Фах дуже обширний: можу робити піар, маркетинг, працювати у державних установах, але центральною є здатність бути в медіа. Є можливість залишитися там і попрацювати з рік. Зараз з роботою дуже складно, але хочеться спробувати себе на телеканалі. В кожному університеті є офіс, що допомагає шукати роботу. Вчитися більше не хочу, бо коли ти працюєш і навчаєшся одночасно, пріоритетом стає робота, інакше не зможу оплатити навчання. Але якщо я не вчитимуся гарно, то навіщо я так працюю? Дилема.
— Як зав’язуються дружні стосунки?
— Нью-Йорк вважається «найсамотнішим» містом у світі. Дуже багато іноземців. Це як перевалочна станція, тому друзів знайти ду-у-же важко. Є громади і представництва усіх народів, але на них немає часу. У коледжі також один предмет вивчаєш в одному колективі, інший уже зовсім із другими людьми. Семестр проходить і взагалі все міняється. Можеш вітатися до людини півроку і не знати імені. Але це й добре: повз тебе проходить набагато більше народу. Барук-коледж, що я закінчила, — це найінтернаціональніший державний університет в Америці. Зараз уже маю друзів, але бачитися вдається не частіш, як раз на місяць. Відстані великі, графік у кожного скажений. До речі, для мене було шоком те, що молоді американці мають багато дружніх стосунків одночасно: дівчина вранці йде на одне побачення, по обіді на інше, завтра на третє, щоб мати великий вибір. Для них це нормально. Хоча росіяни й українці в цьому плані зберігають традиції. Та, попри великий вибір, пізні обдумані шлюби, розлучень у них не менше, ніж у нас.
— У чому різниця менталітету там і тут?
— Я не можу порівнювати Америку з Україною, бо Нью-Йорк — це не Америка. Це як Київ в Україні: у столиці живуть зовсім не так, як у Селещині. Там теж є маленькі містечка, де люди рано одружуються, як у нас, живуть спокійно. А ньюйоркці дуже багато працюють, дбають про свій розвиток, прагнуть відчути насолоду життя. Із 12 років діти починають працювати на батьків, років у 16-17 уже заробляють прибиральниками, офіціантами, у магазинах. Одружуються переважно після 30. Один із моїх добрих знайомих нещодавно одружився вперше у 44 роки. Я не знаю, як у такий ритм втиснути сім’ю, дитину. Всі мої друзі вчаться, працюють, при нагоді розважаються. Прийде час, і цілеспрямовано будуватимуть сім’ї. Це в Україні тільки-но хтось комусь дуже подобається, відразу треба одружуватися, довчитися і шукати роботу, аби дбати потім для дітей.
У нас дівчата дуже перебірливо ставляться до одягу. Я коли ішла до редакції, тато наполіг, аби одяглася красиво, по-селещинськи.
— А якби ми зустрілися в Нью-Йорку?
— На мені були б шорти, якась майка і найдешевші шльопани. Поряд із тобою в таких самих шльопанах може приязно говорити простий чоловік, і ти ніколи по одягу не вгадаєш, що він — мільйонер. Одяг для вулиці абсолютно демократичний. На роботу ж одягаються дуже консервативно: для жінок широкі штани або довга юпка, жодних декольте, розрізів, надлишку косметики. Щоб ніщо не відволікало колег від роботи. Це непрофесійно.
— Яке там телебачення?
— Не знаю. Дивлюся лише новини в Інтернеті. На решту немає часу: доки вчилась і працювала, ішла з дому о 6-7 годині, поверталася опівночі. Поспала і знов пішла. Тільки-но отримала диплом, одразу купила квиток додому.
— Яка стаття витрат найвідчутніша для американця?
— Однозначно житло. Або люди мають свій будинок і виплачують кредит, або платять за оренду. Вартість продуктів співвідносно до зарплат нормальна. У Селещині я сходила у магазин і витратила майже 100 гривень. А коли говорю із ровесниками, їх зарплати від 700 до тисячі гривень. Як прожить?
— Чи є в нас хоч що-небудь краще, ніж там?
— Продукти. Вдома перші три дні мама готувала-готувала-готувала, а я їла-їла-їла, аж поки не застебнулися шортики. Тоді вечерю довелося відмінить. Там їжа смачна тільки в ресторані, якщо шеф готує зі спеціями. Все, куплене у магазині (курка, фрукти), смаку не має. Вдома береш маленьке червиве яблучко і воно таке добре! А там великі, гарні, але, я читала, їх покривають препаратами, що для черв’яка воно сприймається, як інший черв’як.
Їсти не готую, купую готове. Але яйця утром жарю. В Америці дуже-дуже багато товстих людей. У Нью-Йорку ще не так помітно, там ритм швидкий, а от у містечках цілі сім’ї великі. Виною тому швидке харчування. Воно найдешевше і найкалорійніше. Якщо у нас людина бідна, то їй їсти нічого. Якщо там бідний, то він нервується і від того ще більше їсть дешевого, жирного. Струнка фігура вже стала ознакою добробуту: людина слідкує за собою, значить, забезпечена.
Мене ритм таки змушує їсти сандвічі, але намагаюся підтримувати форму, піцу не їм. Та й база у мене селещинська — мамині борщі. А якщо дитина змалечку їсть погану їжу, вона вже спинитися не може.
— Чому така сильна демократична країна дозволяє труїти націю поганими продуктами?
— Напевне тому, що їх виробляють великі корпорації, що платять великі податки. Як і в Україні — держава залежить від великого бізнесу.
— Не заморилась від суєти? Скільки ще змогла б прожити в такому ритмі?
— Не знаю. Дома побула три тижні. Подивилася телебачення, почитала. Допомогла трішки мамі на городі, наговорилася з братом, із татом. І відчула: пора щось робить. Я і в Києві працювала з першого курсу, у школі додатково вивчала математику з Валерієм Яковичем Іваняковим, нині покійним, їздила на курси в техуніверситет, щоб вступити на бюджет, була завжди зайнята. До середніх класів навчалася в Машівці, у старших класах — у Селещині. Обом школам дуже вдячна. Жаль, померли вже Іваняков, Михайло Григорович Руденко.
Де буду жити, поки не знаю. Хочу набратися досвіду, стажу. Світ такий великий, стільки ще можна побачити, навчитися, пізнати. Поки бажання осісти немає — напевне час ще не прийшов.
Лєна знову простягає руку на прощання. Через день-два вона відлітає далеко. Як і багато інших — розумних, красивих, наполегливих, але чомусь нереалізованих вдома…
