До 27 років мешкала у Полтаві, працювала кіномеханіком у центральних кінотеатрах міста – імені Котляревського та «Колосі». Жила з батьками, все було добре. Але захотілося побачити світ. Каже, мріяли з подружкою попрацювати в Німеччині. З тим і пішли до міського військкомату. Про те ж мріяли й багато інших дівчат – медсестри, продавці, перекладачі. Кіномеханіків було лише двоє. Німецьку Демократичну Республіку їм не пообіцяли, пропозиція була протилежною – Афганістан. Батькам про таку перспективу зізналася не відразу. Доки ждали виклику, подружка встигла вийти заміж за курсанта. Тому в лютому 1988-го Валя вирушила поїздом до Ташкента разом із чотирма медсестрами-військовозобов’язаними. Сама ж форму не носила, бо її робота була цивільною.
У Файзабаті базувалася автомобільна рота, що обслуговувала вертольоти. Тут Валя була і кіномеханіком, і секретарем, друкувала нагородні листи у штабі. Четверо дівчат мешкали в окремому будиночку за аеродромі. Наступне місце роботи – військовий гарнізон поблизу Кундуза. В місто не випускали ні цивільних, ні військових. Власне, Афганістан бачила з-за колючого дроту, яким була обнесена територія гарнізону. Стріляли десь у горах. Здавалося, війна далеко.
— Один вечір говоримо, сміємося з друзями – шофера, солдати. А на другий день когось уже нема: відвезли «на Родіну». На щастя, з близьких друзів не втрачала нікого, але чи живі вони зараз, не знаю. Із полтавських ніхто рядом не служив, а всі, хто є в альбомі, роз’їхалися по Союзу.
Останнє місце її роботи – гарнізон у Баграмі.
На запитання, чи змінив її саму цей рік, відповіла:
— Я до цього дуже стєснітєльна була. Але там це зразу проходить. Обстановка така, що дуже швидко людей міняє, характери. Там зранку до вечора знаєш, що робить. Усе по хвилинах розписано. Чого наші хлопці, як поверталися додому, не могли себе до цього життя пристосувать? До оцієї жорстокості? Там усе рішав автомат у руках. А тут…
Чи були мінуси того періоду? Ні. Не було. Багато людей старші за віком, із життєвим досвідом, який згодився мені і потім. До жінок ставилися добре, поважали. Та й молоді ми були, романтика… Вірите, попервах іноді хотілося хоч ненадовго назад. Не в Афган, а в оту обстановку, коли все ясно, коли завжди знаєш, як себе повести.
Життя місцевого населення зблизька не бачила, дізналася про нього небагато: бідним людям ця війна ніяким боком, у них воли, земля в горах. Правда, земля та – одна глина. Сіють пшеницю, але в травні вже нічого нема – все вигорає. Адже температура в тіні до плюс 50. У солдат на продукти місцеві міняли свої «цяцьки» — жіночі прикраси.
На фото в альбомі молоді дівчата: вчительки-узбечки із афганського ліцею, перекладачка із Червоного Хреста, секретар, бібліотекар, продавець. Ось повертаються з бойового завдання солдати. Ось вони з гітарами на сцені – в гарнізоні святкують річницю Жовтневої Революції. Ось обнялися троє веселих юнаків, а за їх спинами на стіні намальований найбільший солдатський страх: волохатий душман, дуже схожий на Мінотавра.
З Кабула додому поверталися на борту «Руслана». Пілоти повідомили пасажирам про момент перетину державного кордону. Солдати посхоплювалися з місць і салон захлинувся від радісного «Ура! Ро-ді-на!!!!».
Валі і ще двом десяткам українців пощастило. Цей літак із Ташкента одразу відлітав до Києва для дрібного ремонту. Рано-вранці наступного дня дівчина вже стояла на пероні Південного вокзалу у Полтаві.
У мирному житті незабаром вийшла заміж, але, як сказала сама, не судьба. Судьба ждала її у Базилівщині. Тут зараз мешкає з сім’єю, виростила двох синів 20 і 15 років. Хлопці перелистували її альбом сотні разів, наводили вицвілі від часу солдатські малюнки.
18 лютого базилівщинці вшановуватимуть своїх ветеранів афганської війни. Їх у селі четверо: Олександр Гордієнко, Григорій Мішура, Олег Кришталь та єдина жінка, цивільний свідок тих подій Валентина Мироненко.
У бойових діях в Афганістані брали участь 150 тисяч українців. Із них 3360 загинули, 72 пропали без вісті або потрапили в полон. Без синів залишилися 2729 українських матерів, без чоловіків – 505 вдів, без батьків – 711 дітей. Пораненими з Афганістану повернулися 8 тисяч наших співвітчизників, 5 тисяч лишилися інвалідами. Зараз інвалідність має кожен п’ятий український «афганець».
За 22 роки після цієї війни кількість померлих від ран уже перевищила кількість загиблих.
