08:00. Розпочинається чергування бригади «швидкої». Нічна зміна здає пост денній, яка працюватиме до 20:00. Медики, які цілу ніч їздили на виклики, йдуть додому, а їх колеги розпочинають свій дванадцятигодинний робочий день. Перед порогом напоготові вже стоять дві машини «швидкої допомоги» — старенький «УАЗ» та нова «ГАЗель».
У кабінеті заповнює якісь документи лікар Тетяна Зеленець. Вона — старша на сьогоднішній зміні. Окрім неї чергують ще старший фельдшер Тетяна Охрей та фельдшер Інна Похил. Усі вже перевдягнуті у зелену форму з білими смугами. Валізи з ліками спаковані. Усе готове до виїзду на виклик.
На столі у кабінеті — три стаціонарні телефони. Один — внутрішній, другий для дзвінків за номером «103» і третій для викликів, які надходять з мобільних телефонів. Дзвінки приймає молодша медсестра Ніна Бровко. Вона швидко бере слухавку, вислуховує співрозмовника на іншому кінці дроту, а потім задає ряд запитань.
— Це обов’язкова процедура, — пояснює Ніна Олексіївна, — ми перш за все запитуємо: звідки телефонують, що сталося та прохаємо повідомити дані про хворого. Залежно від цього визначаємо, наскільки терміновим є виклик. Адже одночасно можуть телефонувати кілька людей. І машину потрібно першочергово направити туди, де вона потрібна якнайшвидше.
По Нових Санжарах машина повинна прибути на місце виклику за 10–15 хвилин. У сусідні села — за півгодини. Хоча, буває, що їдуть і довше. По-перше, наші дороги не сприяють швидкій їзді, по-друге, іноді машина може просто хвилин п’ять стояти на переїзді у Руденківці.
Приймаючи виклик, медсестра повинна одразу зорієнтуватись — чи посилати туди машину, чи потрібно зв’язатися із сільською амбулаторією чи ФАПом. Адже при кожній амбулаторії є свої автомобілі «швидкої», які можуть обслуговувати територію села чи сільської ради.
— Якщо, припустимо, приходить виклик із Малої Перещепини чи Великого Кобелячка, ми спершу переадресовуємо його на місцеву амбулаторію, — пояснює Ніна Бровко, — місцевий фельдшер виїздить на цей виклик і надає допомогу. Якщо раптом цього не достатньо, тоді ми посилаємо свою машину.
09:00. Доки ми розмовляємо, лунає телефонний дзвінок. Телефонує літня жінка з Нових Санжар, яка схвильовано розповідає, що її дідусь вранці втратив свідомість. Прохає, щоб прислали машину. Ми вирушаємо на перший цього дня виїзд. По дорозі до машини Інна Похил розповідає, що саме вміщується у її валізі з червоним хрестом. Комплект шин, перев’язочний матеріал, крапельниці, кардіограф, апарат для проведення штучної вентиляції легень, балони із киснем і, звичайно ж, набір різноманітних ліків та шприців.
Хвилин за десять дістаємося вулиці Фрунзе, з якої надійшов виклик. Водій Володимир Тарасенко зупиняє свого «УАЗа» просто біля хвірточки. Тетяна Зеленець та Інна Похил беруть свої валізи та заходять у будинок. На порозі їх зустрічає стривожена бабуся. Доки проводить їх до кімнати, розповідає, що сталося. Вранці дідусь сів снідати, потім раптом захрипів, втратив свідомість і впав зі стільця.
Бабуся заводить медиків до кімнати, де лежить на диванчику дідусь. Тетяна Зеленець одразу міряє йому тиск, розпитуючи, чи не було у чоловіка цукрового діабету, язви чи підвищеного артеріального тиску. Уточнює, що сталося перед самою втратою свідомості.
«Да уже, наверно, срок подходит. Отжил свое», — сумовито констатує дідусь, слухняно повертаючись на прохання лікарів. На руки і ноги йому одягають спеціальні затискачі, до грудей приліплюють якісь присоски. Виявляється, так роблять кардіограму серця. Після усіх процедур бабусі повідомляють, що дідуся треба госпіталізувати. Та не заперечує. Схвильовано проводжає чоловіка до машини «швидкої» і обіцяє швидко прийти до нього у лікарню. За десять хвилин дідуся вже завозять на каталці до приймального відділення. Там передають самого старенького та усю зібрану про нього під час огляду інформацію до рук чергових лікарів. До дідуся одразу викликають терапевта. А ми повертаємось у «швидку».
10:00. Кілька хвилин лікарі обговорюють між собою виїзд. Сходяться на думці, що із стареньким стався якийсь колапс. Але потрібно дочекатися іще розшифровки кардіограми. Не встигаємо віддихатись, як надходить новий виклик. Сідаємо уже в інше авто — «ГАЗель», якою керує молодий водій Сергій Бабенко — і їдемо на Мар’янівку. На півдорозі до села «швидка» зустрічає джип, який гальмує на узбіччі. З нього виходить директор агроформування ТОВ «Елеватор «Чиста криниця» Микола Харченко. З’ясовується, що одному з керуючих підприємства раптово стало зле і керівник своєю автівкою повіз його до лікарні. Кремезного чоловіка, якому на вигляд років сорок, пересаджують до «ГАЗелі» та везуть до Нових Санжар. «Та може я додому поїду? — несміливо запитує він у фельдшера, — я сам з Машівського району, тут і карточки моєї немає. А мені вже краще — все пройшло». Але медик заперечує, що все одно потрібно обстежитись. Дорогою чоловік пояснює, що у нього раптово дуже заболіло десь під грудьми, а потім його знудило. Розповідає, що ще в дитинстві у нього був абсцес підшлункової залози, робили операцію. «Швидка» на хвилину зупиняється на руденківському переїзді, а потім досить швидко доїздить до Нових Санжар. Варто зауважити, що у майже новій «ГАЗелі» трусить навіть більше, ніж у старому «УАЗові». У приймальному відділенні чоловіка вкладають на кушетці в окремому кабінеті, міряють тиск, роблять кардіограму. Викликають до нього лікаря з терапевтичного відділення.
11:00. До кабінету заходить Тетяна Охрей і повідомляє, що у привезеного чоловіка на УЗД-обстеженні виявили камені у жовчному міхурі. Очевидно, один із них посунувся і цим спровокував спочатку біль, а потім і нудоту. Після обстеження чоловік досить недовго перебував у лікарні і швидко поїхав додому.
Тим часом з’ясовується, що одній машині за годину треба їхати на Полтаву — відвезти донорську кров і маму з дитинкою до обласної лікарні. Їхати випадає Володимиру Тарасенку. Він перед дорогою сідає попити чаю і розповідає журналістові про свою роботу.
— Для нашої місцевості «УАЗ» набагато краща машина, «ГАЗель» — це для города, — запевняє Володимир Вікторович, — хоча на рівній трасі «ГАЗель» і сотню піде, а «УАЗ» — максимум 80 кілометрів у час.
Далі розповідає, що крутить руля вже тридцять сім років. З них останні двадцять — водієм «швидкої допомоги». Говорить, що за цей час вивчив не лише усі вулиці у Нових Санжарах, але й будинки.
— Як працювати? Та буває важко, особливо вночі. Спати ж хочеться! — зізнається Тарасенко. — На дорозі буває по-всякому. Зараз молоді водії знаєте які бувають? Бачить, що «швидка», а ніколи не пропустить!
12:00. Володимир Тарасенко везе на Полтаву донорську кров та хвору дитинку. На чергуванні тимчасово залишається одна машина. Тетяна Зеленець сідає за стіл і заповнює бланки виїздів. Адже треба не лише лікувати людей, а й вести відповідну документацію. Зокрема, звітуватись про використані шприци та лікарські препарати.
Коли закінчує писати, охоче відповідає на питання журналіста. Зокрема пояснює, чому лікарі новосанжарської «швидкої» носять не білі халати, а зелені брюки та куртки.
— Кілька років тому був випадок, коли медики на трасі надавали допомогу потерпілим. Інше авто їх просто не помітило і збило. Після цього вийшло розпорядження, щоб лікарі «швидкої» обов’язково носили одяг із світловідбивними смугами. Нам запропонували будь-який колір на вибір, ми обрали зелений, — пояснила Тетяна Олексіївна, — у наших полтавських колег, приміром, форма червона із чорним.
Потім пригадує незвичайні випадки, які траплялися під час чергувань. Так одного разу лікарю довелося приймати пологи просто у машині «швидкої». У жінки це вже була четверта дитина, процес народження пішов швидко, і до лікарні породіллю просто не встигали довезти. Пологи пройшли нормально, народився хлопчик, назвали його, як і лікаря, який приймав пологи, — Сашею.
Знову телефонний дзвінок. Цього разу із Пристанційного. У 74-річної бабусі накопичується рідина у легенях. Прохають «швидку». Тетяна Зеленець телефонує до малоперещепинської амбулаторії і прохає обслужити виклик, а у разі потреби — привезти бабусю до Нових Санжар.
Ще дзвінок. Чоловік повідомляє, що біля аптеки № 49 у центрі Нових Санжар стало погано молодій жінці. Його прохають почекати, пояснюють, що машина скоро буде. Коли за п’ять хвилин «швидка» приїздить до аптеки, то ніякої жінки, яка б потребувала допомоги, там не застає. Аптекарі теж нічого не бачили.
— Це вам приклад ложного виклику! — говорить Тетяна Зеленець. — Це не значить, що той чоловік спеціально грався. Просто жінці, мабуть, стало краще і вони пішли, так і не дочекавшись лікарів.
Лікар розповідає, що раніше такі виклики траплялися частіше. Як тільки з’явилися мобільні телефони, часто дзвонили діти — просто, щоб погратися. Одного разу «швидкій» довелося їхати у Руденківку, щоб допомогти побитому школяреві. Але на місці медики з’ясували, що ніякого побитого хлопця у школі немає. А той, хто телефонував, просто так вирішив пожартувати. За словами лікарів, зараз кількість таких дзвінків помітно зменшилась і їх все рідше відволікають від роботи такими несмішними жартами.
13:00. Медики «швидкої» не лише їздять на виклики, вони ще й проводять амбулаторний прийом. Когось консультують, комусь роблять уколи. Деякі відвідувачі так і запитують з порогу, заходячи до кабінету: «А вколотися можна?»
Надходить черговий виклик. Машина прямує на Зарічку. Там у чоловіка різко піднявся артеріальний тиск, погіршилось самопочуття і з’явилась аритмія. Тетяна Зеленець та Інна Похил проходять до хворого, розпитують його, швидко проводять обстеження. Чоловік дії лікарів зустрічає не дуже доброзичливо, можна навіть сказати, із неприхованою підозрою.
— Який у мене тиск, кажіть, тільки чесно?! — вимагає він.
— У вас 130/90 — непоганий тиск, — заспокоює Тетяна Олексіївна.
Від кардіограми чоловік відмовляється. Поїхати у лікарню та прокапатися — теж. Говорить, що не довіряє місцевим лікарям. Він раніше мешкав у Донецьку, у Нових Санжарах — лише рік. Чоловікові роблять укол. Потім Тетяна Зеленець називає препарати, які треба застосувати, щоб стабілізувати роботу серця хворого. Під кінець спілкування із медиками чоловік трохи «відтає» і прощається з ними досить тепло.
«Швидка» повертається до лікарні. Дорогою лікарі констатують:
— Іноді у нашій роботі потрібно бути не лише лікарем, але й психологом. Щоб уміти знайти підхід до кожного хворого.
14:00. Коли повертаємося на «базу», мова заходить про незручності у роботі лікарів.
— Дуже хотіли б попрохати новосанжарців вивішувати номери не на будинках, а на воротах чи парканах, — говорить Тетяна Охрей, — влітку будинки закривають то дерева, то виноград і роздивитись номер практично неможливо. У багатоквартирних будинках часто немає номерів на дверях. Та й лампочки у під’їзді може не бути. А якщо серед ночі не туди потрапиш, тобі ж іще й дістанеться!
— А ще неприв’язані собаки рвуть штани, — скаржиться Тетяна Зеленець, — і всі господарі запевняють: «Та він не кусається, він хороший!». А ті собачки, особливо маленькі, тільки й чекають, щоб ззаду за штанину ухопити. Добре, що не за ногу!
Далі медики розповідають, що хворих до лікарні доводиться привозити різних. Одні дійсно страждають від хвороб, інші… просто зайвого випивають.
— Якщо ми не можемо людину привести у такий стан, щоб він міг чітко говорити, то веземо до лікарні. Там його відправляють або у реанімацію, або в терапію.
Медики знають практично усіх хронічних хворих, адже ті часто звертаються по допомогу. Але при цьому поводяться вони по-різному. Одні дуже люблять лікуватися, охоче приймають виписані ліки і взагалі люблять ходити до лікарні. Інші, навпаки, уникають лікарняних коридорів, часто відмовляються від госпіталізації і наполягають на домашньому лікуванні.
— У цьому випадку дуже допомагають сімейні лікарі, які можуть надати кваліфіковану допомогу вдома, — говорить лікар.
Доки є час, заводимо розмову про телесеріали на медичну тематику. Тетяна Зеленець та її колеги говорять, що не дивляться ні «Доктора Хауса», ні «Інтернів». Хтось раніше дивився англійську версію «Швидкої допомоги» і то не дуже сподобалося.
— Надто там все нереалістично, у цих серіалах, — говорять медики, — не так, як це буває насправді.
15:00. Двоє медиків — Тетяна Зеленець та Тетяна Охрей — закінчують свою сьогоднішню зміну. Натомість на чергування заступає фельдшер Карина Штучка.
Тим часом Ніна Бровко продовжує відповідати на телефонні дзвінки. Телефонує жінка з Попового і прохає приїхати та зробити їй знеболюючий укол. Ніна Олексіївна обіцяє, що до неї незабаром приїдуть, і телефонує до завідуючої Великокобелячківським ФАПом. Та обіцяє поїхати і зробити укол.
Потім приходить виклик із Клюсівки. Там у чоловіка середніх років, який перенервував на роботі, прихопило серце. На виклик вирушає Карина Штучка, яка вже встигла переодягтися та скласти у свою валізу ліки та інструменти.
Лунають ще кілька дзвінків. Після деяких з того боку кладуть слухавку. Одного разу телефонують, очевидно, з мобільного і помиляються у наборі коду. Бо виклик приходить… із Закарпаття.
— Ніхто не хоче поїхати? — весело запитує Ніна Олексіївна.
16:00. Наступає пауза — ні дзвінків, ні викликів. З одного боку — це добре, отже нікому в даний момент не стало зле. З іншого — очікування втомлює і постійно тримає у напрузі.
17:00. За годину майже абсолютної тиші надходить одразу три виклики майже одночасно. Одна машина їде на Козуби, інша — до провулку Слюсарного у Нових Санжарах. Надворі вже темно. І у таких умовах знайти потрібний будинок іще важче, ніж удень. Але водій, схоже, орієнтується добре і за 5 хвилин машина біля потрібного будинку на Слюсарному.
На порозі зустрічає дідусь, який розповідає, що його дружина, скоріш за все, чимось отруїлася. У неї були різкі перепади тиску і холодний піт. Інна Похил міряє старенькій тиск. До виклику «швидкої» він був 160/100. Зараз більш нормальний — 140/80.
— Може, я з’їла щось не те з «Кулиничів»? — кволо запитує бабуся, — мене і зараз щось підтошнює.
Інна Дамирівна робить жінці кардіограму, пересвідчується, що потреби у госпіталізації немає, і машина повертається до лікарні. Щоб за хвилину вже їхати на Мар’янівку. Там потрібно підібрати дільничного інспектора міліції Ігоря Цвєткова, а разом з ним відвезти до Полтави хворого на шизофренію жителя Руденківки.
18:00. Забираємо на трасі біля Мар’янівки дільничного і їдемо у Руденківку. На одній з вулиць дорогу машині перепиняє жінка. Це — мати юнака, якого потрібно відвезти на лікування до Полтави за направленням лікаря. Вона прохає залишити машину за кілька десятків метрів і пройти до будинку пішки, щоб не злякати її сина. Бо раніше він часто тікав.
Хлопець сидить за столом на кухні. Появу чужих людей сприймає стривожено, але продовжує сидіти спокійно. За проханням матері одягається і разом з міліціонером виходить з будинку та прямує до «швидкої». Дорогою до Нових Санжар він спочатку мовчить, а потім починає звертатися до матері:
— Для чого ти мене везеш у Полтаву? Я не больний, у мене нічого не болить! Ти думаєш, я буду багато їсти? А я буду мало їсти! Тобі на зло!
Цю фразу повторює кілька разів. Мати його заспокоює.
Одна машина вирушає із хлопцем, його матір’ю та дільничним до Полтави. Інша за кілька хвилин прямує на виклик до Кунцевого. На місці лишається фельдшер Інна Похил. Але в разі потреби поїхати на виклик їй нічим.
— Люди часто сердяться, говорять: «Он машина стоїть, а ви не можете приїхати!», — розповідає Інна Дамирівна, — а ця третя машина, що стоїть біля входу — вона з іншої зміни. Просто у гаражі немає для неї місця і вона стоїть надворі. Але людям це пояснити буває дуже важко.
Коли друга машина їде назад з Кунцевого, їй по телефону передають інший виклик — у село Давидівку. Там чотирирічна дівчинка попекла руку. Водій Сергій Бабенко та фельдшер Карина Штучка одразу ж їдуть туди.
19:00. Під вечір кількість викликів більшає. Ніна Бровко лише встигає записувати їх та розставляти у порядку терміновості. Прохає, щоб трохи почекали, адже машина чергує одна, інша поїхала на Полтаву.
Телефонує бабуся з Нових Санжар, яка прохає привезти їй якісь проти застудні препарати. Слухавку бере Інна Похил, яка пояснює їй, що «швидка» не займається доставкою ліків. Тоді старенька скаржиться на температуру. Вона у неї 37,5. Коли бабуся дізнається, що і це не є приводом для виклику бригади, говорить, що у неї болить щось у грудній клітці. Інна Дамирівна обіцяє прислати машину. Яка ось-ось має повернутися з Давидівки. Близько 19:40 на перезмінку приходить нічна зміна — два водії та три чоловіки медперсоналу.
— Ми вам уже три виклики прийняли, — радує колег Ніна Бровко.
20:00. Денна зміна вирушає додому. Нічній іще доведеться відчергувати до восьмої ранку. На столі у кабінеті поперемінно дзвонитимуть телефони, які сповіщатимуть про те, що комусь потрібна медична допомога. І нічними дорогами швидко їхатимуть чергові машини. А потім буде ранок і нова перезмінка. І так зміна за зміною, день за днем…
