Цього тижня вкотре переконався, наскільки відносним є поняття часу. От 15 хвилин — це багато чи мало? Скоріше, мало, чи не так? Ну що важливе можна встигнути зробити за 15 хвилин? Практично нічого. З цього випливає, що 15 хвилин — дуже малий відрізок часу. Але це коли мова йде про звичайні 15 хвилин. А коли цей час припадає на неймовірної сили грозу? Коли упродовж цих п’ятнадцяти хвилин з неба сипле град розміром із голубине яйце? Напевно, що для жителів Галущиної та Мушиної Греблі, Сухої Маячки, Малих Солонців та Мар’янівки цей малий відрізок часу розтягнувся мало не у вічність. Через продірявлений, мов решето, шифер просто на стелю хати текла вода, від ударів градин вилітали шибки у будинках та скло у залишених надворі автомобілях. І цей, здавалося б, мізерний відрізок часу розділив їх життя на «до» і «після». До цієї п’ятнадцятихвилинної грози у людей були цілі хати, доглянуті городи та більш-менш спокійне життя. Після неї — дахи без шиферу, городи без нічого і життя з думкою: «А як же далі?» І це всього лише за п’ятнадцять хвилин грози.
Є ще менші проміжки часу. Наприклад, секунда. Що можна зробити за секунду? Майже нічого. Але це — лише з одного боку. А якщо це саме та секунда, у яку стається аварія на дорозі? Усе тихо і спокійно, вулицею Нехворощі їдуть машина і скутер. Потім хтось з водіїв порушує правила. Удар. Секунда. І все. Життя їх обох на «до» і «після» розділяє оця маленька, мізерна, ніби зовсім непомітна секунда. Для водія скутера вона стане чи не найстрашнішою у його житті. Тому що за цю секунду йому буквально відриває ногу… Життя, яке у нього було «до» — це якісь плани, задумки, мрії. Життя «після» — це усвідомлення того, що тепер ти інвалід і все раніше тобі доступне лишилося в минулому.
Ці дві надзвичайні події, які трапилися у нашому районі протягом одного тижня, мимоволі наштовхують на філософські роздуми про цінність життя та ціну часу. Адже ми у повсякденному житті не поспішаємо радіти тому, що маємо. Гадаємо: ось куплю ще оце, назбираю грошей на оте і тоді вже, може, стану щасливим. А тут прилітає хмара, падає град — і ти вже не маєш того, що іще вчора було для тебе звичним і буденним. Ти думаєш: «Вернути б назад учорашній день — як би я радів йому! Адже тоді у мене все було добре». Так само і з часом. Кожного дня ми прокидаємося з твердою впевненістю, що у нас попереду — купа часу. Що наші рідні, близькі та друзі, як і ми самі, звісно, житимуть якщо не вічно, то дуже-дуже довго. Що і з нами самими нічого не може трапитися. І тому постійно відкладаємо: «Ось завтра поїду в село, провідаю своїх старих», або «Ну наступного місяця точно зайду до цього друзяки, давно щось ми не бачились», або «Цього літа точно поїду до Львова, два роки вже збираюсь».
Не відкладайте на завтра. А раптом його не буде?
