Саме це словосполучення спадає на думку після побаченого й почутого у нашому суспільстві протягом останнього часу.
По-перше, відчувається справжня зацікавленість, непідкупна повага до наших національних символів.Наприклад, український прапор зараз можна побачити не тільки на державних установах, а й у багатьох іншщих місцях: на приватних будинках, на автівках, на стадіонах. Не можна оминути увагою той факт, що на свято знань багато учнів різних шкіл України прийшли у вишиванках, і не тому, що «так нада», не з чийогось примусу, а з власної волі. У радянські часи наші батьки та дідусі не могли собі такого дозволити, бо це вважалося ознакою буржуазного націоналізму й призводило до негативних наслідків. Щодо цього влучно сказала Ліна Костенко: « Ми — ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати». А переглядаючи в інтернеті та засобах масової комунікації низку фотографій школярів у національному вбранні, розумієш, що все-таки щось передали.
Усе частіше в містах можна зустріти звичайних перехожих, представників різних соціальних верств і вікових категорій, у національному ураїнському вбранні. Відчувається активніше функціонування й застосування української мови не тільки на телебаченні, а й у побуті. Формується непідкупне відчуття патріотизму, зокрема серед молоді. Якщо раніше просто формально слухали гімн і навіть не знали й половини тексту, то зараз ствалення до гімну змінилося у кращий бік. Як наслідок — у душі виникає справжня й невимовна радість.
Можливо, ці події й факти нашого сьогодення — лише романтично-утопічні судження чи сподівання, і через декілька місяців чи років усе це мине і забудеться (як згодом сталося із подіями помаранчевої революції). Але нічого у світі не відбувається випадково. Значить, прийшов час нашим громадянам нагадати іншим народам, і в першу чергу собі, що ми таки українці, а не малороси, хахли чи ще якісь там низькопробні, ні на що не здатні люди. А значить — стати на шлях утворення справжньої української нації, зламати різні обмеження, заборони (політичні, психологічні, соціальні) й жити повноцінним життям. Хіба це не відродження? Саме воно і є.
