лист до редакції
Випадково, перебираючи стару пресу, я наткнулася на газету «ЕХО» за березень 2008-го року. У ній було надруковане інтерв’ю з нині покійним Миколою Касьяном.
Стаття називалася «Всі біди в Україні від брехунів» за авторством Ігоря Філоненка. Перечитала я статтю від першого до останнього слова. І дуже вона мене схвилювала. Якби встав Микола Андрійович та побачив, що робиться на сході нашої держави, то він би не повірив, що може таке відбуватися. Із якою любов’ю Касьян говорить про наші Кобеляки, який він був щедрий, простий і щирий із людьми, яких лікував. Для нього вони всі (і росіяни, і білоруси, і казахи) однакові хворі. Із якою повагою ця людина ставилася до нашого духовенства, до духовного життя своїх земляків. Він вірив у хороше майбутнє рідного міста і повторював слова свого батька Андрія: «Миколо, не кидай Кобеляки, це — твоя Батьківщина». А от процитовані ним слова одного поета: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Так, згодна, життя коротке, ми часто помиляємося. І прочитала я його слова з інтерв’ю: «Йосип Кобзон — то більше навіть, чим друг і кум. Він, дійсно, — людина з великої букви». Так от, до чого я веду. Як бідний Микола Андрійович помилявся у відданості свого кума. Та і я також, добре рукоплескаючи на його концертах. А тепер не можу слухати ті пісні. Вимикаю телевізор. Чи думав тоді Микола Касьян, даючи інтерв’ю, що його кум і друг, як Іуда, зречеться Кобеляк, почесним громадянином яких він був. Ні, не думав, бо був дуже довірливою людиною. І через сім років, вставши з могили, він прокляв би Кобзона, як і всі ми.
Дуже важко чути по радіо та дивитись по телевізору, як гинуть наші хлопці за українську незалежність. Та й у наш район докотилося це лихо. З допомогою простого люду одягаємо, взуваємо та годуємо армію. От вийду ввечері надвір і зараз же виникає питання: «Як там наші солдати?» Побуду на вулиці хвилин десять та й захожу в хату, трясучись від холоду. А вони ж, наші діти, десь у степу — на холоді. І болить серце. Адже в нас тихо, світло й тепло. Стає гірко і злісно на душі, що ми читали вірші, співали пісні про Росію, про її могутність. Наше покоління вірило в комунізм. Мій покійний чоловік казав: «У мене три мрії: побудувати хату, закінчити інститут та вступити в партію». Він вірив, що буде все добре. Хто міг тоді подумати, що наші брати-росіяни підуть на нас війною? Хай цей гріх перед Богом буде на їхній совісті, на совісті Путіна, Жириновського, Кобзона і так далі. Але я впевнена, що наша Україна переможе. Знову запанує мир і спокій.
