У кінці своєї редакційної статті, написаної 2 листопада, я анонсував, що в наступній публікації згадаю про одні з головних, якщо не головну, проблеми сучасної України, актуальні і для нашої місцевості. Вважав і вважаю, що вона є більш злободенною, аніж АТО й корупція. А в найближчій перспективі вона, ця проблема, стане номером один. І без її вирішення який-небудь розвиток нашої країни буде неможливим. У той же час можна з жалем констатувати, що про виклик, про який мова йтиме нижче, чомусь забувають. Та для початку — кілька епізодів із реального життя.
У мережі Фейсбук прочитав посилання від Юлі Кобеляцької, яка вже багато років живе і працює в Данії. Юля розмістила фото з передвиборчої агітки тамтешніх християнських демократів, представників партії, яка братиме участь у місцевих данських виборах. У своєму агітаційному матеріалі тамтешні політики пропонують проголосувати за людину з «типово» данським прізвищем та зовнішністю: за Володимира Семеніченка.
Володю знаю особисто. Він живе в Данії ще більше років, аніж його сестра Юля. Уже встиг придбати будинок, вдало інвестуючи в Україні, зараз здобуває вищу освіту. У Данії в нього народилися двоє діток. От вирішив чоловік ще й у політиці себе спробувати.
І, здавалось, можна лише радіти із чийогось успіху. Що й говорити, молодець. Але ж… Володимир Семеніченко, виходець із Кобеляк, будує своє життя в Данії, а не в Україні. Це — його безумовне право як людини. Але доводиться констатувати, що ще один свідомий, активний, молодий і розумний громадянин для України вже остаточно втрачений.
Епізод другий. Розмова з одним із ще відносно молодим, дуже розумним, активним і свідомим чоловіком. Він живе у Кобеляках. І полишати межі України назавжди не збирається.
Чоловік займається виробництвом. Має своє підприємство, дає роботу двом десяткам земляків. Теж молодець, що й казати. Але зараз він розповідає про проблему, яка може вирости до масштабу катастрофи. На підприємстві може не залишитися робітників. Підприємець Олександр розповідає:
— Люди масово їдуть у Польщу. Підходить до мене працівник, із яким разом виросли, не просто працюємо, а дружимо. І каже: «Ти мені заплатиш 500 доларів у місяць?» А це за курсом — тринадцять із половиною тисяч. Я йому хоча б двісті доларів постійно платив. І, почувши відмову, продовжує: «Не ображайся Саня, я в Польщу їду». І я не ображаюсь, я його розумію і прийму на роботу знову, якщо повернеться. А як не повернеться?
І так — повсюдно, не лише у Кобеляках. Люди масово виїжджають на роботу за кордон: у Польщу, Чехію, Росію, Данію, Китай. У мене з десяток родичів і знайомих працюють не в Україні. Там — більше платять, там — кращі умови для проживання. Вони розвивають чужу економіку, вони споживають чужі продукти, вони йдуть у чужу політику.
Так, у сучасному глобалізованому світі кордони практично зникли і десятки мільйонів людей без особливих проблем можуть поїхати жити і працювати за тисячі кілометрів від своєї батьківщини. Вони їдуть туди, де їм краще. І ми, ті, хто залишається, не маємо ніякого права їх за це засуджувати. Адже це — їх вибір, їх життя. І ніякий патріотизм ніколи не буде важливішим за інше поняття — гуманізм.
Тепер кілька фактів. Згідно зі статистичними даними, у 1991 році на території Кобеляцького району проживали 59,9 тисячі чоловік. Із них — міського населення було 19,6 тисячі (Кобеляки + Білики), сільського — 40,3. Станом на 1 вересня 2017 року у всьому Кобеляцькому районі постійно проживають 41 652 особи. Відніміть від цього тисяч дванадцять кобелячан і біличан. І вийде, що у всіх інших населених пунктах, а це — села, залишилось менше 30 тисяч жителів. І ніхто ж не знає, яка кількість людей більшу частину свого життя проводять за кордоном на заробітках.
Оце проблема. АТО рано чи пізно закінчиться. Чи здолають корупцію? Питання ще те. Так швидко, як врегулювання конфлікту на Донбасі, це не зробиш. Та, сподіваюся, що масштаби корупції все ж зменшаться. Та чи покращиться після всього цього демографічна ситуації в Україні? Не впевнений.
Ось тут переходжу і до суті статті. Зараз в Україні триває реформа з децентралізації. На місця передали більше грошей і повноважень, створюють громади. Я завжди був прихильником цього процесу, вважаючи, що послуги органів влади потрібно максимально наближувати до людей. І зараз ми вже навіть бачимо деякі позитивні зрушення. Там щось будують, тут щось ремонтують, почався якийсь рух. Але ж…
А для кого створюють громади? При такій тенденції у демографії вони через 10-15 років будуть безлюдними. От зараз ми спостерігаємо і пишемо про те, що у Комендатівці і Сухинівці проводять грандіозні ремонти сільських будинків культури, в інших населених пунктах освітлюють вулиці, ведуть водогони. Це — прекрасно, хто ж буде сперечатися. Але ж...
Народ, при такій тенденції в ті будинки культури невдовзі буде нікому ходити. Уже зараз у величезному щойно збудованому дитячому садочку в Ляшківській громаді катастрофічно не вистачає… Кого? Діток!
І те, що представники діючої влади на місцях, сільські голови, голови громад щось будують і ремонтують є позитивом. Але вони, передусім вони, повинні чітко усвідомлювати, що їх особиста заслуга в цих успіхах є мінімальною. Сьогодні держава дала грошей, а завтра не дасть, сьогодні акцизний збір із автозаправок залишається у Сухинівці, Кобеляках, Бутенках, Підгорі, а завтра його можуть забрати. І що тоді? Дай Боже, щоб такого не сталося. Та, думаю, і не станеться. Але не сумніваюся в тому, що, давши грошей і повноважень, держава завтра-післязавтра наділить ще й купу обов’язків. У тому числі й фінансового характеру. І тоді на розвиток грошей вже може не залишитися. Окрім того, хто ж їх приноситиме в місцеву казну, ті гроші, якщо людей не залишиться?
А люди виїдуть. Або вимруть. І ніякі клуби й ФАПи, дороги і фонтани їх в селі чи навіть у місті не залишать. Що залишить? Наявність роботи. Нехай навіть не так високо оплачуваної, як у Польщі, Данії чи Росії. Аби хоча б якась була.
Отут і питання до керівників на місцях. Так, я розумію, що вони не можуть вплинути на глобальні тенденції. Та все ж… Назвіть, хто з керівників органів місцевого самоврядування привів у свою місцевість інвестиції, роботодавців і цим хоча б щось зробив для розвитку? Я таких не знаю.
Це — не критика. Це — констатація факту. Адже поки що влада на місцях лише вчиться тратити гроші, які їй дали. Комусь пощастило більше, комусь — менше. Кобеляки, Бутенки, Білики живуть за рахунок бюджетників і кількох ще працюючих підприємств, Сухинівка і Підгора — за рахунок АЗС. Вони трішки багатші за інших. Але жоден, підкреслюю, жоден керівник місцевого самоврядування не має в цьому заслуги.
Та й чи довго ще може влада витрачати гроші, якщо більшість працюючих є бюджетниками або продавцями чи охоронцями в магазинах?
Наприкінці року, що минає, ми знову підводитимемо підсумки, визначатимемо політиків року, писатимемо про найбільш значущі події. Дуже хочеться ввести номінацію «Господарник року». Але для кого? Фонтани, водогони і школи — це витрати. А господарник має заробляти. У цьому випадку — дати можливість створити робочі місця.
Поки що з номінантами на цю відзнаку ні в Кобеляках, ні в Нових Санжарах не густо.
