Кобелячанка Катерина Семеніченко розповіла просту історію із життя. Розказуючи, вона просила оформити її, як подяку. Подяку невідомій людині за добру справу. Але мені, чомусь, захотілося зробити із цього редакційну.
Розумію, що зараз найбільш злободенною і обговорюваною є тема військового стану в Україні. Думки із цього приводу є. Але здається мені, що краще буде висловити їх дещо пізніше, коли трішки стихнуть емоції і охолонуть згарячілі від об’єму неперевіреної інформації голови. Адже зараз у ЗМІ, надто — у соцмережах, поширюється величезна кількість відверто маніпулятивних «вкидів». Маніпулюють всіма. У тому числі і мною. А простенька перевірка показує, що «вкиди» йдуть як із боку провладних сил, так і з боку опозиції та представників Російської Федерації. Інколи дуже потішно спостерігати за тим, як люди, котрі вважають себе українськими патріотами, на показ носять вишиванки, бездумно перепощують інформацію, яку їм «вкинули» із Краснодона чи Москви. Ну та про це — пізніше.
Пару тижнів тому чоловік Катерини Семеніченко Василь… пішов у аптеку. І загубив там мобільний телефон. Чоловік навіть не здогадався про халепу. Адже раптом, через якісь півгодини, задзвонив телефон Катерини Василівни. Незнайомий чоловік сказав:
— Ваш чоловік загубив телефон. Нехай підійде до аптеки, я його поверну.
Пішли удвох — від гріха подалі, так би мовити. Чоловік, віком близько тридцяти років, віддав свою несподівану знахідку. Подружжя так зраділо, що навіть забули запитати прізвище незнайомця. Катерина Семеніченко говорить:
— Оце зібралася дякувати і не знаю, кому.
Буквально через два дні свій телефон загубила вже сама Катерина Семеніченко. Його повернули того ж дня. Цього разу добру справу зробила жінка, яка живе неподалік.
Ну і що з цього? Чи й не історія? У принципі, дійсно, нічого героїчного чи надзвичайного. Якщо не враховувати, що для двох звичайних пенсіонерів мобільний телефон, навіть немодний айфон, є річчю досить цінною. Якщо не враховувати, що в основному доводиться писати про випадки, коли після публікації оголошень про втрату телефона до власників дзвонять шахраї і намагаються видурити в людей гроші, нібито за повернення речі.
А тут — маленька, але радість для одних людей і прояв порядності з боку інших.
Так, у нас криза і військовий стан. Так, у нас високі тарифи на комуналку. Так, у нас далекі від ідеалу влада, поліція, медицина і все, все, все. І крадуть у нас в державі: хто більше, хто менше. Але це не заважає дійсно порядним людям залишатися порядними.
Катерина Семеніченко, розповідаючи цю історію, резюмувала:
— Це, як у Данії, їй-Богу (від редакції: жінка часто їздить у цю країну до дітей, котрі там живуть).
Так, у Данії саме так. Там повертають загублені речі і гроші. Там не крадуть із бюджету, там високі зарплати і доступна для всіх комуналка. Але так було не завжди. Це я про загальне благополуччя в державі. Данці теж не вічно були заможними. А ось загублене повертали і не крали ще кілька століть тому.
