Лохвиця на зломі ХІХ-ХХ століть: передмістя, вулиці, урядники та визначні мешканці

Лохвиця, як повітовий центр до складу якого входили й Чорнухинська та Варвинська волості, мала три передмістя – Шиянське, Засулицьке та Слобідське, через місто пролягало 5 поштових трактів – роменський, гадяцький, миргородський, лубенський та пирятинський. У 1892 році на Прилуцькій вулиці (тепер – Жовтнева) було зведено кам’яну мостову. Приблизно в цей же час (1894) у Лохвиці було 11013 мешканців, у тому числі – 213 дворян, 38 – духовного сану, 386 – купців та почесних громадян, 915 – військових, 6890 міщан. За регілійною ознакою населення розподілялось так: 5816 – православних, 210 католиків, 105 протестантів, 4816 – іудеїв. Таким чином, кількість православних та іудеїв була приблино однаковою, різниця складала всього 1000 осіб.
Відповідно до Городового положення ід 16 червня 1870 року було створено Лохвицьку міську управу, як виконавчий орган міської думи. Управа складалась із виборного голови і кількох членів, мала канцелярію з відділами, постійні та тимчасові комісії, була ліквідована більшовиками лише на початку 1918 року.
В пізніший час на посаді голови Лохвицької міської управи були також Микола Федорович Бєлявський (1907), М.М.Ходолєй (1915-17), Г.Жила (1917-18).
Визначними громадянами нашого міста на переломі 19 і 20 століть були з-поміж інших - Євген Людвигович Баранович, Марія Григорівна Лядська, Андрій Євграфович Ілляшевич, Ольга Василівна та Льга Федорівна Русинови, Петр Миколайович Андріяшев, Олександр Аркадійович та Ольга Олександрівна Арбузови, Іван Федотович Андрузький, Василь та Григорій Григоровичі Барвінські, Ілля Євгенович Баранович, Володимир Семенович Барсуков, Іван Прохорович Бедро, Феофан Федорович Браташевський, Олександр Федорович Бєлявський, Єгор Йосипович Величай, Іван Петрович Вишевський, Олексій Костянитович Влахопулов, Василь Григорович Лотошенко-Глоба, Йосип Васильович Гладун, Кузьма Васильович Глоба, Лев Степанович Гоголь Яновський, Арсентій Степанович Гришко-Горишевський, Прокіп Омелянович Дорогокупля, Олександр Якович Дохман, Микола Павлович Діаконенко, Лідія Олександрівна та Іван Миронович Женжуристи, Григорій Іванович та Катерина Миколаївна Жукови, Микола Хомич Злотницький, Симон Мордухович Волость, Анна Ізмайлова Ілляшевич, Митрофан Ардаліонович Каллістратов, Болеслав Наполеонович Канн, Емілія Юліанівна та Григорій Петрович Карта шевські, Лідія Іванів Кастнер, Феодосій Іванович Кисловський, Меєр Гіршович Конеліович, Марія Федорівна Красовська, Василь Микитович Лесик, Іларіон Миколайович Лупибереза, Володимир Порфирович Мастицький, отець Ізмаїл Мішта, Василь Іванович та Софія Іванівна Моїсеєнки, Павло Єгорович Московенко, Петро Арефович Назаренко, Микола Миколайович та Лідія Миколаївна Негеєвичі, Василь Антонович Новицький, Петро Олександрович Омельяненко, Андроник Юхимович Райко, Георгій Андрійович Міллер, Пилип Семенович Терешкевич, Олександр Федорович Федуненко, Софія Олександрівна Устимович, Софія Володимирівна, Микола Юрійович, Олександр Миколайович, Микола Миколайович Ходолєї, Марія Єпіфанівна та Казимир Олександрович Чекірські, Єфроним Абрамович Єфроимсон, Олена Іполитівна та Василь Петрович Яновські.
Так, згідно інформації поданій в газеті “ЛС” від 18 грудня 1915 року на засіданні Лохвицької міської управи 15 грудня цього ж року, де предсідником був міський голова М.М.Ходолєй, розглядались питання, зокрема, про приміщення для поштово-телеграфної контори, для потреб якої було вирішено придбати садибу Євгена Миколайовича Жукова, а також – про видачу свідоцтва братам Туревським на право отримання дозволу на будівництво в Лохвиці кожевенного заводу.
Були плани міської управи, які було зреалізовані у рішенні від літа 1913 року щодо випуску в світ фотографічного альбому “Уходящая Лохвица”, в якій його упорядники мали б помістити чимало фотографій міста, його будинків, церков, магазинів та околиць (“до их переустройства, “ЛС”, 04.07.1914). Очевидно, Лохвиця готувалась до планової рекострукції й увічнення своїх старожитностей... Задум міської влади був таки здійснений за рахунок місцевих підприємців Д.Л.Іткіна та А.Л.Радилевського, які надрукували і розповсюдили через власний універсальний магазин близько 50 видів поштових листівок із зображеними на них цікавих споруд, церков, вулиць, заладів, установ, магазинів, які натепер дозволяють відтворити самобітнє обличчя нашого славного міста...
Місцеві євреї перші передбачили, що дореволюційна Лохвиця справді “уходящая” в 70-літню страшну, криваву й тривалу більшовицьку смуту та пізнішу жахливу німецьку окупацію, де їх усіх та їхніх нащадків було майже поголовно винищено.
В той час, коли кількість єврейського населення нашого повіту протягом 19 століття збільшувалась доволі швидкими темпами. Так, згідно з “Трудами Полтавской Архивной комиссии”, (випуск 5 за 1908 рік, с.с.229-235) в у 1804 році таких осіб було лише 90 осіб, то у 1840 році в одній лише Лохвиці налічувалось 818 мешканців, які причисляли себе до євреїв, в повіті таких було – 124 особи, в 1863 році – за цими ж критеріями відповідно у Лохвиці - 1615, в повіті – 142 (разом до 2%), а на початку ХХ-го століття, точніше станом на 1907 рік, єврейське населення повітового центру складало 4242 мешканців, тоді як в містечка та селах повіту замешкало 2681 єврей, що разом складало 6923 душі, тобто близько 4,5 %. Ріст становив – 2,0% відсотки за 30 років.
Слід сказати, що чисельність євреїв за більшовицьких часів невпинно зменшувалась. Так, коли в місті Лохвиці Роменської округи серед 11647 мешканців євреїв було 2574, тобто 22,1%, а вже через три роки на 10838 жителів, осіб єврейської національності було 19,2%, тобто 2079 осіб.
Багатьох знищили й самі більшовики, чимало з який також були євреями...
Ось лише одинокий приклад. Нащадка лохвицького підприємця Ісака Дусовицького – сина Бориса (1906), який свого часу закінчив Лохвицьку профтехнічну школу й пізніше працював плановиком артілі “Хімкомбінат” у Кремечуці, було заарештовано й розстріляно 9 червня 1938 року за вироком особливою трійки при УНКВС Полтавської області.
А ось назви вулиць практично не збереглись, хоча люди продовжуюсь подекуди користуватися ще старими назвами. Такою живучою виявилась народна пам”ять, яка зберегла для нащадків оригінальну місцеву топоніміку. Наприкінці 19-початку 20-го століття сучасна вулиця Шевченка і частина вулиці Перемоги у Лохвиці називалась вулицею Лубенською, вул.Леніна - Роменська, Радянська – це Сенчанська, частина вулиці Перемоги – Прилуцька, бо шлях вів до міста Прилук повз дерев’яну церкву Покрови Богородиці, збудовану у 1740 році. Все досить логічно й стримано, без помпезності. Ось вулиця німця-комуніста Тельмана – це властиво Спаська, Журавського – Преображенська, Кирпоноса та Р.Люксембург – Перекопська, частина вулиці Гоголя – Соборна, 2-га частина цієї вулиці (за парком) – Шкільна, паралельна вулиці Кирпоноса – Шевська, від теперішнього зруйнованого ресторану й готелю до Сулицької – Поліцейська, народного улюбленця більшовика “Міронича” Кірова – Жуківська, Тельмана і паралельна вулиці Перемоги – назвилась вулицею Пробитною, Жовтнева – Івахницькою, якоїсь, та далекої Паризької Комуни (від Івахницької) – Стародубська і Мала Приліпська (не плутати з теперішньою вулицею імені більшовика Приліпіна), а Радянська колись була Сенчанською, Пушкіна – Засулицькою, Воровського – Низовою, Щорса – вулицею Заславською, теперішня імені космонавта Гагаріна (можливо, якраз він і бачив, але лише з космосу наше містечко?) – Великою Приліпкінською, а теперішня вулиця Карла Маркса, який і не чув про Лохвицю, - Великою Губчинською, між сучасною вулицею Карла Маркса та Колгоспною був так званий Гресів Кут, територія на березі Сулиці (вулиці Чапаєва і Сковороди) насила назву Пеньки, а правий бік Сулиці (теперішня вулиця Ватутіна) називалася Кавказ, на місті колишнього передмістя Шиянського й відповідна вулиця Шиянська. Якраз шиянські козаки за літописом боролися у 1709 році зі шведськими військами. Але навіщо?!
Центр міста вулиця Перемоги, так то був так званий Тічок, (а набагато пізніше, за радянських часів, коли з’явились автомобілі просто, - Круг), куди з’їжджалися з усіх усюд візники, поденщики, купці й дворяни. Виселки були розташовані обабіч дороги на Лубни, а Жуківський вигін, де відбувались ярмарки та базари, був поблизу Іванівського кладовища, околиці нашого міста носили назви Острів, Левада, Слобода, Перекоп, Годзюрина.
Активну участь у житті нашого міста та повіту брали визначні люди: господарі і представники знаті, інтелігенція та землевласники з інших місцевостей - князь Борис Борисович Мещерський (Саратов), Валеріан Вікторович Половцев, Софія Олександрівна Горвиць, Михайло Михайлович Дубяга, Петро Петрович Катеринич, графи Костянтин Миколайович та Сергій Костянтинович Ламздорфи-Галагани, Олена Дмитрівна Русінова, Олексій Володимирович Телесницький, Варвара Олексіївна та Андрій Володимирович Щербачови (Петербург), Володимир Сергійович Щербачов, Кузьма Терентійович Солдатенков, Василь Прохорович Горячкін (Москва) Яків Всеволодович Артюхов, Павло Михайлович Дубровський, Олександр Сергійович Кемеровський, Леонтій Лукич Семко-Савойський, Петро Данилович Шкляревич (Полтава) Андрій Іванович Бобровников (Київ) Михайло Феодосійович Вороной, Олександр Маркович Кисель, Олександр Родіонович Милорадович (Прилуки), Любов Іларіонівна Дашкевич, Іван Петрович Демченко, Григорій Якович Стрижевський (Харків), Евель Зельманович Дунаєвський, Володимир Степанович Рибаков (Кременчук), Пінхус Самуїлович Ісштейн, Іван Феодосійович Чигринцев (Ромни), Микола Григорович Ковалевський (Миргород), Марія Іванівна Кочубей (Бахмач), Костянтин та Володимир Леонтовичі (ст.Ромодан), граф Мусін-Пушкін Володимир Олексійович (м.Борзна), Георгій Андрійович та Олімпіада Пилипівна Саханські (Житомир), Софія Олександрівна та Прокіп Андріанович Устимовичі (Вільно). Це були хоча й освічені та багаті люди свого часу, однак волею долі вони не часто переймалися проблеми українського відродження, розвитку нашої самобутньої культури, старожитностей, оскільки були виховані здебільшого в російському імперському дусі. Однак, економічний розвиток наших теренів забезпечувався їхніми та місцевими приватновласницькими ресурсами.
За їхнім керівництвом, коштом та організаційними заходами розвивалось сільське господарство, місцева та переробна промисловість, кустарні промисли, певною мірою, хоча й у малоросійському дусі, - освіта та культура. Будувались нові виробничі, житлові та адміністративні приміщення.

Логін:
Пароль:
запам'ятати