Жителька Галів, маленького села на території Кунівської сільської ради, утримує в своєму домашньому господарстві 17 кіз. А єдиною проблемою для неї в останні роки стала заготівля сіна.
Адже більшість сінокосів та пасовищ уже розорані. На своєрідній міні-фермі Софії Михайлової зараз живуть 17 кіз. Більшість із них дійні. Для жінки — це джерело невеликого прибутку. Вона продає молоко та молокопродукти.
Каже:
— Ну, на моєму бізнесі мільйона не заробиш. Хіба що горба на спині. Та нічого, звикла, працюю, подобається. А зайва «копійка», нехай і маленька, мені не завадить.
У останні роки Софія Михайлова, як і чимало інших селян, із числа тих, хто ще утримує корів, кіз та биків, зіткнулися з проблемою дефіциту сіна та пасовищ для літнього утримання худоби. Землю рекордними темпами розорюють, не залишаючи і клаптиків для сінокосіння. Точніше, дефіциту самого сіна немає, його завжди привезуть за гроші. Та коштує це «задоволення» із кожним роком все дорожче. Окрім того, навіть існуючі сінокоси плавно переходять у власність чи оренду різного роду та виду підприємців. А звичайні люди належним чином оформити землю не можуть. Причини бувають різні, але результат практично завжди однаковий — селяни залишаються без сінокосів.
Минулого тижня Софія Михайлова разом з Надією Антонюк приїхали до кунівської сільської ради, де місцеві депутати мали зібратися на сесію і вирішувати питання роздачі землі.
Мету свого приїзду жительки Галів пояснили наступним чином:
— Уже рік чи два, як сіно нам возить Жук Микола Григорович. Возить до двору і по дуже божим цінам. Тридцять гривень за тюк — це нормально. Та і його хлопці й привезуть, і розвантажать, і розмістити тюки допоможуть. Словом, роблять на совість. Але ж сіно нам Жук возить аж із Чорбівки. Це ж далеченько. І ми почули, що він хоче під сінокоси взяти землю ближче, а йому нібито не дають. То хотіли попрохати, щоб дали. Ми ж будемо із сіном. І дешевше воно обійдеться.
Сам фермер Микола Жук, який теж приїхав на сесію, пояснює:
— Сіно вожу не тільки цим жінкам. Ціну ніколи не гилю. Допомагаю й у вирішенні інших питань. Подав заяву на отримання землі. Депутати із земельної комісії її схвалили. Але почув, що на сесії можуть бути проблеми. От і приїхав, щоб пояснити депутатам свої наміри.
Та побоювання Жука виявилися передчасними. Депутати дружно проголосували за те, щоб виділити йому 26 гектарів землі для сінокосіння.
Сільський голова Віктор Варава прокоментував:
— На мою думку, проблема відсутності земель для сінокосіння дещо перебільшена. Насправді. Хороші сінокоси вже давно розібрали і документи для цього оформили. Так, існує таке явище, як розорювання земель під колишніми сінокосами і пасовищами. Але в таких випадках фермери намагаються змінити категорію земель, виготовляючи відповідні документи. Окрім того, зараз розбирають землі, відведені під луки. У той період, коли розпадалися колгоспи, земля була нікому не потрібна і її масово залужували. Була рілля, стали луки. Зараз ситуація помінялася із точністю до навпаки. Але в основному розбирають землю, де вже й худоба не паслася, а росли амброзія та глід.
Так чи інакше, але кілька років Софія Михайлова спатиме спокійно, її кози будуть із сіном. А далі… Тут суцільний знак питання. У ситуацію із розорюванням луків має втрутитися держава. Чиновники б повинні ще пам’ятати слово «біоценоз» і залишити в Україні ще й нерозорані землі. Інакше, природа втрутиться і покарає.
