Усі ми знаємо про те, що українська влада анонсувала створення на території усієї країни так званих «Пунктів незламності».
Згідно із задумом, у кількох тисячах наметів чи будівель громадяни на період відключення електроенергії матимуть змогу погрітися, підзарядити ліхтарі та цифрові гаджети, запастись питною водою, напитися чаю. Мають там бути і аптечки з медикаментами та «куточки» для розміщення мам з дітьми.
Минув тиждень і влада вже відрапортувала про створення чотирьох тисяч таких пунктів. Анонсовано, що вони мають вміщати від 40 до 500 людей одночасно.
Що сказати із цього приводу? Ніколи не любив і не любитиму непотрібного пафосу. Тим більше — у цьому випадку, коли мова йде дійсно про серйозну загрозу, перед якою можуть постати мільйони українців.
Почнемо із самої назви. Якщо говорити відверто, то про якусь незламність говорити ще дуже й дуже рано. Та й взагалі — негоже.
Справжні пункти незламності в Україні зараз знаходяться на лінії фронту. Вони знаходяться в залитих водою і грязюкою окопах, у сирих бліндажах, де до постійного ризику загинути чи зазнати поранення від ворожих обстрілів додається ще й холод, безсоння, антисанітарія.
Ось там дійсно Пункти Незламності. Про незламність, а краще, про професійність і високий рівень відповідальності можна говорити у випадку із роботою українських енергетиків. Вони теж працюють в екстремальних умовах, вирішують завдання, які до цього ніхто в Україні, а то й у всьому світі ще не виконував.
У всіх інших випадках говорити про якусь незламність у особливо тяжких умовах говорити, м’яко кажучи, некоректно.
Не було електрики у когось добу, у когось — дві, подають її лише по кілька годин у день? Незручно, неприємно, некомфортно, згоден. Не було декілька годин мобільного зв’язку чи Інтернету? Незвично, так. Але дозволю собі нагадати, що людство протягом кількох тисяч років свого існування доволі успішно обходилося без цифрових гаджетів. До речі, і без електроенергії теж. Процес електрифікації Полтавської області, у якій ми живемо, був повністю завершений у 60-х роках минулого століття, тобто якихось шістдесят років тому. І нічого, жили, розвивалися, ходили в школу.
До чого веду. Та до того, що, по-перше, називати пунктами незламності місця, куди люди приходять зарядити телефони або побути в Інтернеті, якось негоже.
По-друге, і головне, потрібно чітко затямити, що при виникненні дійсно екстремальної ситуації всі оці чотири, п’ять, десять тисяч «пунктів незламності» кардинально проблеми не вирішать. Вони просто не вмістять усіх, кому буде потрібен обігрів.
А потрібно бути готовим до гіршого. Адже ті негаразди, які у зв’язку із війною доводиться переживати більшості громадян України, випробуваннями на незламність не назвеш. А далі вони, ті випробування, таки розпочнуться. Адже зруйнувавши електричні мережі України, ворог у разі вдалого для нього сценарію обов’язково візьметься за газопостачання.
Тобто, цілком ймовірною є ситуація, коли більшість населених пунктів України опиняться не лише без Інтернету, а й без тепла. І не на 24 години, а на кілька днів чи й тижнів. А це, зважаючи на зиму, буде вже серйозним випробуванням.
Буду дуже потішений, якщо змальований вище сценарій розвитку подій не справдиться. Але він є дуже й дуже реальним. Ракет у рашистів вистачить ще на кілька років війни. Не потрібно тішити себе ілюзіями про інше.
І от давайте уявимо собі ситуацію, коли жителі всіх багатоквартирних будинків у Кобеляках на тиждень залишилися без світла і тепла. А на термометрі за вікном — 20 із позначкою «мінус». Вони, ці люди, а їх буде сотні, про Інтернет будуть думати? Ні, вони будуть думати, де зігрітися, щоб не загинути від холоду, і де поїсти. Адже ні електрики, ні газу для приготування їжі не буде.
І що, хтось серйозно вірить у те, що два пункти обігріву в приміщеннях комунгоспу і пожежної частини вмістять усіх, хто потребує допомоги? А додайте сюди ще й мільйони жителів таких міст, як Полтава, Дніпро чи Київ. Вони почнуть шукати прихистку в таких містечках, як Кобеляки. У всіх же є родичі, друзі, близькі у мегаполісах, де питання забезпечення теплом і їжею вирішити набагато важче, аніж у маленьких містечках і селах. І от подумайте й про цих людей, які будуть змушені мігрувати. Адже пафосні «пункти незламності» їх не врятують.
Навіщо я пишу про всі ці, здавалося б, очевидні речі?
Як виявилось, далеко не всім усе зрозуміло і очевидно. Можливо, навіть більшість українців ще не усвідомлює реальність потенційної загрози.
Наведу приклад. Розмова із друзями після блекауту. Вони живуть у квартирах із звичайних газовим опаленням, автор цих рядків — у будинку, який можна опалювати дровами.
Моя дружина говорить, що зважаючи на тривалу відсутність мобільного зв’язку, електрики, а з цим і опалення в їх квартирах (газові котли у своїй більшості ще й електрики потребують), збиралася до них їхати, щоб запросити до себе погрітися і переночувати.
Відповідь на пропозицію про допомогу дещо шокувала. Люди сказали:
— А навіщо?
— Так це ж незручно!
— Так ми на головах один в одного сидітимемо.
І так далі, і тому подібне. Звідси і роблю висновок, що більшість земляків ще не зрозуміли, які небезпеки на них чекають.
Так, шановні, так, і на головах один в одного сидітимемо, і спатимемо по черзі, і їсти будемо готувати у великих спільних казанах. Готуватимемо на вулиці. На дровах. Або на газових балонах. І посадки випиляємо на дрова, не чекаючи дозволів від влади.
Ще раз повторюся, що сподіваюся, що аж такий радикальний сценарій розвитку подій залишиться лише ймовірним, а не реальним.
Але про все це потрібно знати. І бути готовим до цього. Передусім, психологічно. Адже все це можна витримати і пережити. І не зламатися.
Але для цього, окрім знань про можливий розвиток подій, необхідна ще й підготовка. І не лише психологічна.
Справжній, а не бутафорський пунктик незламності має бути в кожному будинку, в кожній голові. Має бути запас дров, казани, продукти, вода і ще раз вода, запас бензину для генератора.
А ще розуміння того, що влада не врятує, і поодинці теж не врятуєшся. Принцип «Умри ти сьогодні, а я завтра» не спрацює. Якщо бути гуртом, нехай маленьким, але колективом, то помирати не доведеться нікому.
Тим більше, що сучасна історія вже знає приклади виживань цілих держав у подібних ситуаціях. Рашисти вже залишали взимку без газу цілу Грузію. І нічого, вижили грузини.
Виживемо і ми. І переможемо. Але лише у випадку, коли замість бутафорських і псевдопафосних кількох тисяч «пунктів незламності» з’являться десятки мільйонів персональних пунктиків обігріву, ночівлі, приготування їжі.
А там і весна не за горами. Менше ста днів до неї залишилося.
