Практично із перших днів російського вторгнення в Україну відомий український музикант і співак, а за «сумісництвом» наш земляк, знаходиться в лавах Збройних Сил.
У Кобеляках Мирослава Кувалдіна зайвий раз представляти не потрібно. Адже його дитинство та юність пройшли в цьому невеличкому містечку. Саме тут він вперше заявив про себе, як музикант. Тут із Сергієм Підкаурою вони створили свій музичний гурт «The Вйо» та одними із перших в Україні (а можливо і першими) почали виконувати музику в стилі «регі». Саме тут він уже багато років тому організував і провів музичний фестиваль «Вйо, Кобеляки!», який і до цього часу згадують, як такий собі український Вудсток.
Потім Мирослав переїхав у Київ, де довгий час працював телеведучим, займався втіленням у життя інших музичних проектів. Останні кілька років Кувалдін разом із сім’єю жили і працювали в невеличкому закарпатському містечку Рахів.
Звичайно ж, у рідні для нього Кобеляки Мирослав навідувався. Але із зрозумілих причин уже рідше. Та кілька тижнів тому він приїхав у містечко, де й відзначив свій 48‑й день народження. А паралельно провів кілька зустрічей із міською молоддю та обговорив із громадським діячем Юрієм Срібним перспективу відновлення фестивалю «Вйо, Кобеляки!». Про це, а головне про те, як музикант замість електрогітари взяв у руки автомат та став військовослужбовцем ЗСУ, Мирослав розповів читачам «ЕХО».
Щоб записатися в ЗСУ, довелося відстояти чотириденну чергу
Про те, що Мирослав Кувалдін став військовослужбовцем ЗСУ, було відомо досить давно. У соцмережі Фейсбук було розміщене його фото під час прийняття присяги.
Тут одразу потрібно відзначити, що дуже багато українських музикантів із перших днів війни вирішили змінити сцену на поле бою. Найвідоміші — Андрій Хливнюк (Бумбокс), Олег «Фагот» Михайлюта (ТНМК), Тарас Тополя (Антитіла), кінорежисер Олег Сенцов. Частина із артистів уже повернулися до діяльності в шоу-бізнесі, а деякі служать і воюють і до цього дня.
Мирослав Кувалдін служить і зараз в одному з підрозділів тероборони. Про початок своєї військової кар’єри він розповідає так:
— Жили ми собі в Рахові, жили не тужили. Усе було добре, сім’я — поряд, музикою займаюся, перспективи є. Що ще потрібно для особистого щастя? Якраз закінчували збір коштів для того, аби відкрити студію звукозапису. Аж раптом настав страшний день 24 лютого. Гроші, зібрані на студію, ми одразу віддали на потреби армії у фонд «Повернись живим», а я, без особливих роздумів і сумнівів, пішов у військкомат записуватися добровольцем.
Як розповів Мирослав, у ті дні в Рахові записатися на службу в армію чи тероборону було досить непросто. Бажаючих виявилося настільки багато, що військкомат не міг справитися із їх оформленням. За словами Кувалдіна, його записали в чергу, в якій він «простояв» аж чотири дні. І лише після цього зміг здати заяву, оформити документи, а потім склав присягу і став бійцем тероборони.
Про специфіку своєю служби Мирослав розповідає так:
— Строкову службу я не служив. Тоді, на початку 2000‑х, взагалі правилом вважалося «закосити» від служби. Армія сприймалася, як щось необов’язкове і принизливе. Перші асоціації, що приходили в голову — дідівщина і безоплатна праця на будівництві дачі полковника чи генерала. У мене був так званий «білий білет», і я навіть у кошмарних снах не бачив себе на службі в армії. Але зараз усе змінилося. Змінилася армія, змінилася країна, змінилися обставини, змінився я сам. Як на мене, зараз служба в армії, захист Батьківщини, є найпочеснішим зайняттям в цій країні. Чи було важко взяти в руки зброю замість електрогітари? Ти знаєш, не важко. Нічого мене не коробило, ні в душі, ні в руках не муляло. Автомат по вазі такий же, як гітара, тому в руки «ліг» зручно. Не буду корчити із себе якогось супергероя, у військкоматі одразу сказав, що спецпризначенець із мене навряд чи вийде. Але місце в армії мені знайшли. Уже довелося і в Бахмуті побувати. Це ще влітку було. Але потім наш підрозділ перевели в інше місце. Зараз несемо службу на північних кордонах України. Та стріляють і тут. На музику зараз, зрозуміло, часу майже немає. Хоча встиг із поляками записати пісню «Війна». І до речі, у автоматній перестрілці, у артилерійській канонаді теж є свій ритм. Погано, звичайно, що під ці звуки не танцюють, а вмирають. Але нічого не вдієш. Зараз ми виборюємо свою незалежність. Цікаво, що коли спочатку спілкувався із родичами та знайомими із Африки, де дуже сильною є підтримка росії, то вони спочатку не розуміли мене і всіх українців. Мовляв, навіщо ви заважаєте росії зерном торгувати. Але коли пояснив, що ми воюємо за власну незалежність, то вони зрозуміли. Їм це близьке.
«Вйо, Кобеляки!» потрібні не лише мені і Срібному
Під час свого перебування в Кобеляках у січні 2023‑го Мирослав Кувалдін зустрівся із головою ГО «Свідома ініціативна Кобеляччина» Юрієм Срібним. Говорили, зокрема, і про те, що після війни потрібно буде відроджувати музичний фестиваль «Вйо, Кобеляки!». Про це ж, за словами Мирослава, він говорив і з Миколою Шабалтієм. Саме Микола Павлович ще в 90‑х роках минулого століття був одним із організаторів першого в історії фестивалю.
Після війни, на думку Кувалдіна, потрібно буде докласти максимуму зусиль для відродження фестивалю. Він пояснює:
— Фестиваль перестали проводити з 2014 року. Тоді почалася російсько-українська війна. Мовляв, не на часі. Вірю, що в цьому році ця війна закінчиться нашою Перемогою. І фестиваль «Вйо, Кобеляки!» стане дуже актуальним. Він потрібен не лише Кувалдіну, Срібному чи Шабалтію, як згадка про молодість. Потрібно дивитися на це масштабніше. Це потрібно і владі, і громаді. Це раніше Кобеляки «гриміли» на всю Україну завдяки Миколі Касьяну. А зараз про нас знають і чують менше. Автодорога, як торгівельний шлях, теж пішла повз Кобеляки. Хто і через яку подію про нас тепер знатиме і чутиме? От «Вйо, Кобеляки!» і може стати одним із інструментів впливу, популяризації нашого краю. Тим більше, що успішний досвід є, люди, які починали і бажають продовжувати цю роботу, залишилися, підросла талановита молодь, яка має невичерпний запас енергії. Тому — переможемо і будемо пробувати.
Мирослав Кувалдін, закінчуючи розмову, резюмував:
— Так, за сценою вже скучаю. Але, на мою думку, зараз чоловіки мають закінчити війну Перемогою. А все інше — встигнемо.
