Минуло вже трішки більше року з дня початку війни. І ось ми вже можемо констатувати те, про що досвідчені професійні психологи попереджали від самого початку. А попереджали вони про те, що усі ми неминуче зіткнемося із таким собі ефектом звикання. Звикання до війни.
У цьому немає нічого ні поганого, ні хорошого. Це абсолютно нормальна реакція людського мозку. Без цього він, мозок, не вижив би.
Знаєте ж таку приказку «Людина — це така скотина, що до всього звикне і пристосується». Грубо сказано, по простонародному. Але це — правда.
І ось ми вже бачимо в себе в редакції певне пожвавлення серед рекламодавців. Бумом це не назвеш, але якщо порівнювати із ситуацією березня минулого року, то це — небо і земля.
І ось ми вже бачимо, як у наших малесеньких Кобеляках починають відкриватися нові магазини і навіть кав’ярні.
А продавці з магазинів будматеріалів, ті взагалі розказують, що в них клієнти зникли лише в перші два місці війни. А потім люди знову почали будуватися, робити ремонти.
Добре це чи погано? Це — нормально. Це норма для людської психіки.
Та водночас є й інше. Пам’ятаєте, як рік тому стояли черги до військкоматів? Рвалися на війну і криві, і косі, і п’яні, і тверезі. Немає вже тих черг. Добровольців усе менше й менше.
Я добре пам’ятаю, як у колі друзів, людей, яким уже давно за сорок, обговорювали війну. І всі говорили, що готові.
Минув рік. І розмови вже інші. І вже говорять про болячки, які практично неминучі в такому віці. І вголос думають, як буде важко, коли мобілізують, хоча б снаряди розвантажувати.
Добре це чи погано? Ті ж професійні психологи говорять, що це нормально. Порив згас, емоції стихли. І мозок, а з ним і його носій людина, уже бачать, що жити ж можна і під час війни. І при цьому не воювати самому.
Але ж війна триває. І судячи з її розвитку, може тривати ще дуже довго. Це тоді, давно, кілька місяців тому, особливо після того, як наша армія почала завдавати рашистам перших поразок, ми наївно тішили себе думкою, що Перемога близько. І робили прогнози. Та ось до Паски, та ось до осені. Зараз — до наступної осені.
Але, якщо чесно, то дати, коли закінчиться війна, не знає жодна людина в світі. Навіть той придурок, що її розпочав. А тому потрібно бути готовим до всього. У тому числі, і до того, що мобілізують і кривих, і косих. Але головне — знати про отой ефект звикання. І не собачитися між собою. Адже можна не сумніватися в тому, що одночасно із звиканням буде й роздратування. Адже в одних усе майже в шоколаді, в інших — дома горе, хтось загинув. А в когось і дому того вже немає. І як цим людям порозумітися? Як не стати ворогами?
І все це є і буде. Тому потрібно бути готовим до довгої війни. А ще — до того, що мир після Перемоги може принести ще більші випробування.
Тому, шануймося. І тим, хто в «шоколаді» потрібно пам’ятати, кому вони цим завдячують. Але й тим, хто втратив багато, якщо не все, не можна звинувачувати у цьому інших українців, ближніх і дальніх. На жаль, у кожного своя доля, свій хрест. І ніхто не знає, як і кому з нас воздасться ще в цьому житті.
