Прекрасні діти виростають у тих сім’ях, де мати і батько по-справжньому люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.
Анатолій народився 26 квітня 1939 року в багатодітній родині Романа Савича Пелюхні і Євдокії Павлівни. Він був найменшим із восьми дітей. Рано привчився до порядку, було з кого брати приклад: батько Роман Савич — добрий майстер-пічник, Євдокія Павлівна — вміла господиня.
Будинок, у якому проживала велика родина, був на розі вулиць Московська і Шевченка. Нині його немає. На його місці збудували двоповерховий будинок. Збереглася лише світлина їх української білої хати.
Я знав Анатолія Романовича давно, ще коли мої однокласники Віктор Фесюта, Наташа Клименко, Оля Данілевська, Іра Паршина, Надя Сибірна, Таня Довгань навчалися танцювати в «Барвінку», а він уже був досвідченим танцюристом цього колективу. Потім була зустріч, десять років тому, в музеї літератури й мистецтва з нагоди 90-річчя від дня народження засновниці народного колективу Ніни Уварової-Латинської. Він разом із сестрою Ніни Миколаївни Аллою Миколаївною підняли питання про відродження колективу «Барвінок», що і було зроблено.
Анатолій Романович Пелюхня — «Відмінник освіти України», знаний хореограф, хормейстер, музикант. У трудовій книзі багато різних записів про місце роботи. Та найбільших успіхів і визнання він досяг, працюючи художнім керівником аграрного коледжу.
А ще він різьбяр по дереву. Анатолій Романович виготовляє столи, стільці, крісла, дивани. Надзвичайно красиві речі прикрашають будівлю Пелюхні. Деякі вироби він подарував рідним, друзям.
Житловий будинок для своєї родини будували самі. Допомагав татові син Андрій і дружина Ольга Степанівна.
— Йому все було під силу, — розповідає Ольга Степанівна, — зводити кладку, камін, провести зварювальні роботи. Він був і тесля, і пічник. Як кажуть у народі, майстер на всі руки. Родина, школа сприяли становленню Анатолія. Здібний, талановитий, красивий. Любив, щоб його хвалили. Похвала була заслужена. Він, узявшись за справу, робив усе якісно.
Навчаючись у Кобеляцькій середній школі №2 (ще в старому приміщенні), захопився грою на баяні, домрі, сопілці, пізнавав мистецтво танців.
У 13 років Анатолій став солістом шкільного танцювального колективу, а в 15-ть уже виступав у ансамблі Кобеляцького районного будинку культури. Танцював із сестрою Лєною, з Валентиною Уткіною (танці «Чардаш» і «Коробейники»), з Ніною Уваровою.
— За ці танці мене чуть зі школи не вигнали, — розповідав Анатолій Романович журналістці Олені Лашко, — школу запустив, жив тільки Ніною Миколаївною і «Барвінком». Так усе життя цій справі й присвятив.
У 1963 році запросили на професійну сцену до Полтавського театру імені Миколи Гоголя. Та через три роки повернувся в рідні Кобеляки, на роботу в професійно-технічне училище, художнім керівником. У 1994 хоровому колективу училища присвоїли звання народний.
Про Ніну Миколаївну Уварову-Латинську Анатолій Романович розповідав (газета «Колос» за 17 серпня 2013 року №76-77):
— Ніна Миколаївна — самородок, талантище, хореограф від Бога, таких зараз немає. Надзвичайно працьовита, віддана своїй справі, ніколи не рахувалася з часом. У стареньких людей по селах розпитувала про те, як колись вони танцювали. Інколи показували їй один рух і цьому вона була рада. І так по одному жесту, як по крупиці, вона збирала танець в єдине ціле, від людей записувала слова, які супроводжували рухи, а на базі слів разом з колективом і акомпаніатором створювали музичний супровід. Вона придумувала костюми і оздоблення до них.
Анатолій танцював бальні, народні танці. Виступав від Полтавської філармонії, районного будинку культури, від обласного театру, цукрового заводу. Була така практика виступати за різні колективи.
Він чудово танцював, співав, щедро ділився досвідом. У молодості грав у футбол. Був запальним.
На тренуваннях по танцях у народному колективі «Барвінок» усі витримували величезне навантаження. Доводили до досконалості кожен рух. Навчилися говорити мовою тіла. Тому й мали шалений успіх у глядачів. Кожен рух — відточений, досконалий, синхронний з іншими танцювальними парами. Для Анатолія танець — це мистецтво самовираження, можливість відчути гармонію між тілом і душею. Він був лідером, одним із найкращим танцівників ансамблю. Саме з Анатолієм Романовичем найбільше подобалося показувати Ніні Миколаївні Уваровій для інших учасників рухи танців «Краснянська полька», «Кружало», «Сито», «Коша», «Рогоза», «Чорбівські підківки».
У Анатолія була гарна статура, шевелюра. Подобався глядачам.
Цікаво, що в багатодітній родині, де зростав Анатолій Романович, усі приймали участь у художній самодіяльності, здобули освіту, оволоділи професіями.
— Сестра, Лідія Романівна Пелюхня (за чоловіком Москаленко), працювала коректором у Кобеляцькій друкарні, — поділилася зі мною ветеран поліграфічної галузі Надія Слісаренко.
— Лідія Романівна, — згадує священик церкви Юрія Переможця Анатолій Кучеренко, — багато років працювала бібліотекарем школи-інтернату. Була надзвичайно доброю до колег і дітей. Таких називають «душа колективу». Перебуваючи на пенсії, продовжувала працювати в церкві на Покрівці сестрою-господаркою. Ліда Романівна там керувала церковним хором. Я багато навчився в неї. А Федір Романович у школі-інтернаті безкоштовно побудував українську піч для випікання хліба. Мені багато чого із свого ремесла передав. Ось такі були Романовичі. Олександр Іванович Постольник є сином Надії Романівни і працює в міській раді начальником відділу архітектури.
— Анатолій Романович був товариським, дисциплінованим, відмінним організатором. Дружили з Шарими, Чигиринами, Хоманьками, Бутками, з Ягольником. Збереглися фото, — розповідає його дружина Ольга Степанівна, — де ми разом колядуємо, меланкуємо, відпочиваємо. Багато років підтримували добрі стосунки з музикантами: Олександром Бутком, Миколою Ягольником, Валентином Прядком, Юрієм Бутком, Миколою Кириченком.
Професійні, дружні стосунки пов’язували Анатолія Пелюхню із засновником і керівником знаменитого народного хору «Калина» Григорієм Левченком.
Працюючи в Кобеляцькому сільському професійно-технічному училищі (нині професійний аграрний ліцей), Анатолій Романович створив хор, танцювальний колектив, які успішно виступали на сценах району і області. Про це свідчать десятки нагород, вручені Анатолію Пелюхні. Він був лауреатом Всесоюзного фестивалю молоді.
Анатолія Романовича запрошували на роботу в різні організації, зокрема і в Черкаський хор, де тоді працювали Раїса Опанасівна і Микола Михайлович Кириченки, і в Казахстан (місто Караганду). Та він залишився вірним рідним Кобелякам, де народився, виріс і пішов у великий світ мистецтва.
