— Пане Майер, коли саме ви служили в армії?
— З 1 квітня 1942 року по 8 травня 1945.
— Як мотивувала гітлерівська пропаганда війну? Особливо на початку. Чому саме німецькі війська мали напасти на Радянський Союз?
— З цього приводу мені нічого сказати. На початок війни я працював у навколишніх селянських господарствах. Робочий час становив щонайменше 14 годин на добу. У мене не було газет, радіо, а телебачення тоді ще не винайшли. Я мало спілкувався з іншими людьми, переходи між селами і містечками забирали багато часу, а якогось засобу пересування, навіть велосипеда в мене не було.
— Ви особисто ненавиділи Радянський Союз? Або його населення?
— Ненавидіти можна тільки того, кого знаєш особисто. Я не знав ні Радянського Союзу, ні його політичних цілей, а тим більше — його громадян. У мене не було жодної причини ненавидіти Радянський Союз або окремих громадян цієї країни. У 1942 — 1945 роках, коли я служив солдатом у різних частинах тодішнього Радянського Союзу, у мене не було жодних проблем з цивільним населенням. Ми взаємно поважали один одного. Якщо мені не зраджує пам’ять, то під час воєнних дій я надав першу допомогу більшій кількості поранених червоноармійців, ніж німецьких солдатів. У нашому військовому підрозділі був обов’язок: надавати допомогу кожному, хто її потребував. Я не пригадую, щоб Червона армія робила подібним чином.
— Чи розрізняли ви людей різних національностей у Червоній армії?
— Ми не могли їх розрізняти, оскільки етнічні відмінності нам були невідомі. Але був стійкий поголос, що підрозділи, сформовані східніше Уралу, були особливо безжальні.
— Як сприймало вас, німецьку армію, радянське населення?
— У нас є прислів’я: як гукнеш, так і відгукнеться. Після війни мені стало відомо, що німецькі солдати видавали себе за панівну расу, знущалися з населення. Мені такого на очі не траплялося. Впродовж війни я ночував у багатьох домах і часто жив у одному приміщенні разом з господарями. Люди швидко помічали, що ми не хочемо робити нічого злого, а ми були їм вдячні, що маємо дах над головою. Якщо ми квартирували в одному будинку тривалий час, то допомагали один одному. Жінки приводили в порядок нашу білизну, ми ділилися нашими пайками. Часто люди були раді нашій присутності, оскільки тоді вони відчували певну захищеність.
Починаючи з 1988 року, я десять разів побував в Україні, двічі — в Росії і один раз — у прибалтійських країнах. Якби під час війни я учинив якесь зло проти населення або в якийсь спосіб ображав його, я ніколи б не відвідував ці райони колишнього Радянського Союзу. Люди можуть довго пам’ятати зло, яке було їм заподіяне іншими.
— Де вам ще довелося побувати під час Другої світової війни?
— В Україні я був до лютого—березня 1944 року, в Молдавії і Румунії — в березні—квітні 1944, у Прибалтиці — з липня 1944 по 8 травня 1945.
— Як і коли для вас закінчилася Друга світова війна?
— Я пройшов її простим солдатом. У моєму батьківському домі були проти Гітлера, і це, напевне, вплинуло на мою військову кар’єру. Я залишився в чині простого солдата навіть тоді, коли став командиром самохідної гармати. «Самохідки» використовувалися переважно для боротьби з ворожими танками.
У серпні 1944 року в Прибалтиці Червона армія повністю оточила так зване Курляндське угрупування вермахту. Залишався тільки один шлях сполучення — морський, але і його контролювали підводні човни противника. Мій військовий підрозділ входив до цього угрупування і взяв участь у шести бронетанкових битвах. Особливо жорстокі бої були за острови.
Пізніше з радянських військових архівів з’явилися свідчення, що боротьба на Балтійському фронті була найзапеклішою у Великій Вітчизняній війні. За велінням долі я брав у ній участь і був серед останніх трьох німецьких солдатів, які залишили острів Сааремаа.
Пригадую, як тоді серед військ пішов поголос, що Німеччина уклала із західними державами сепаратний мир, вони припиняють проти нас воєнні дії, а на Східному фронті загальне командування німецькими військами перебирають на себе американці. І ми разом будемо стримувати наступ Червоної армії на Європу. Тому нас невдовзі перекинуть на Україну…Я радів, що зможу знову зустрітися зі своїми давніми знайомими…
8 травня 1945 року ми розташувалися неподалік від Тукума. Це приблизно 40 км від Риги. Близько 14.30 прибула група російських офіцерів і повідомила нам, що відтепер ми — військовополонені і повинні чекати подальших розпоряджень. Вони пояснили, що кожного, хто залишить це місце і буде затриманий, розстріляють. Окрім того, буде покараний весь підрозділ, до якого належав утікач. Через годину вони поїхали, а ми залишилися, пригнічені своїм становищем. Я почав обмірковувати ситуацію. Мені стало зрозуміло, що наказів з німецького боку вже не буде. Я повинен сам вирішувати, як бути далі. Я вирішив зробити відчайдушну спробу: знайти на балтійському узбережжі якесь судно і вирватися на ньому із розташування Червоної армії. Я гадав, що найімовірніше вдасться прибитися до шведського берега. (Тоді я ще не знав, що німецькі солдати, які висадилися в Швеції, тікаючи з Курляндії, були в серпні 1945 року передані Росії згідно з міжнародною угодою). Я звернувся до одного товариша (він був водієм невеликої вантажівки, що перевозила боєприпаси) і намовив його їхати до гавані Віндау (Вентспілс), це майже 140 км. Трохи подумавши, він згодився. Чутка про наш намір поширилася, як вогонь за вітром. Невдовзі про нього знали 50 співслужбовців, і до нас підійшов головний вахмістр (старшина в кінноті й артилерії. — Авт.) і став наполягати, щоб я облишив свій намір, оскільки ті, що залишаться, будуть покарані росіянами. Він наказав мені залишатися на місці і чекати на подальші розпорядження росіян. Я відповів йому, що він мені більше наказувати не може, я тепер відповідаю сам за себе. Тоді він витяг пістолет і пригрозив, що перешкодить втечі таким чином. Я також вихопив свій пістолет, і вахмістр відступив.
Ми спішно розвантажили від снарядів вантажівку. Пригадуючи поспіх, гадаю, що сьогодні я навіть з цеглою поводився б обережніше. Я прихопив пістолет і автомат і сів у кабіну. На кузов завантажилося ще 10 солдатів, і майже о 16-ій годині ми виїхали. Це була найкарколомніша поїздка в моєму житті — поганою дорогою з численними ямами і вибоїнами, на високій швидкості. Кількох чоловік на кузові почало нудити. Неподалік від Вентспілса був табір для російських військовополонених, і з’явилася перша небезпечна перешкода: ворота табору були відчинені, військовополонені висипали на вулицю і перекрили дорогу. Але коли вони побачили нашу зброю, то швиденько очистили вулицю.
Близько 18.30 ми були в гавані Вентспілса. Ми приїхали швидше, ніж розраховували. На щастя, перед висадкою на острів Сааремаа восени 1944 року я встиг трохи ознайомитися з портом. Але ще більшим щастям для нас було те, що ми приїхали в потрібне місце: саме на цьому причалі стояв 5-тисячний танкер «Рудольф Альбрехт». На його палубі вже було не менше п’яти тисяч німецьких солдатів. Корабель віддавав швартові, від причалу його відділяло кілька метрів, коли під’їхали ще дві вантажівки з хлібом. Капітан наказав ще раз причалити, щоб прийняти на борт хліб. Бо для стількох людей на борту харчів було явно недостатньо, і ніхто не міг передбачити, скільки триватиме плавання. Коли на борт була передана остання хлібина, під’їхали ми і зразу кинулися на корабель. Капітан ревів: «Жодна миша не зійде на моє судно!». Але ми вже були на борту, і корабель відчалив. Це був останній корабель з німецькими солдатами, який залишив порт Вентспілса.
На палубі була тіснява. На кожного припадало місця, площею не більше, ніж сидіння невеликого стільця. На рейді сформувався своєрідний конвой: два міноносці — спереду і ззаду, багато поромів і звичайних невеличких суденець посередині. На щастя, Балтійське море було спокійне, більшу хвилю багато перевантажених малих суден просто не витримали б. Двічі налітали російські бомбардувальники, але «Рудольф Альбрехт», найбільше судно в конвої, був непогано озброєний зенітками середнього калібру, і бомбардувальників удалося відігнати. Скинуті бомби вибухнули у воді, але кілька солдатів на палубі були поранені осколками.
Судно було розраховане на перебування 30 осіб — екіпаж разом з командою зенітників. На борту ж скупчилося понад п’ять тисяч. Найгірше це позначилося на санітарно-гігієнічних умовах. Вихід знайшли, прилаштувавши вбиральні за бортами. Власне, це були звичайні дошки, і щоб справити нужду, треба було прив’язуватися линвою. Це було на виду сотень очей. Але жоден не нарікав, усі знали: корабель дає єдиний шанс уникнути російського полону.
Вранці 9 травня корабель ввійшов у шведські води. Два генерали, які були на борту, зійшли на берег для перемовин. Ми думали, що нас висадять, але плавання продовжилось, переважно в шведських територіальних водах. Які рішення чи причини стояли за цим, так і залишилося невідомим. На видноколі ще з’являлися російські бомбардувальники і торпедні катери, але не нападали.
11 травня 1945 року ми кинули якір у бухті Кіля і відчули себе врятованими — нам більше не загрожував полон у Росії. Хоча непокоїло питання: як довго ми залишатимемося на борту судна? Поранених спустили на берег. Солдати, які змогли довести, що вони — з Кіля, теж могли зійти на суходіл. Аби водій моєї «самохідки» Карл Мьолер піддався в Курляндії на мої умовляння щодо втечі, то він зараз також міг повернутися додому. Він вернувся з російського полону 1951 року.
До 15 травня ми стояли на рейді Кіля, а потім плавання продовжилося до Хайлігенгафена. Там на борт піднялися англійські солдати і наказали нам залишити судно. Я викинув пістолет і автомат за борт та зійшов на берег — в англійський полон.
Коли англійці з’ясували, хто я, мене відпустили, і я поїхав попутним поїздом на відкритій вугільній платформі додому. Але у Хайльбронні мене зняли з поїзда американські солдати і відправили в табір військовополонених. Там мене зарахували в групу, яка мала працювати на французьких копальнях. Перед відправкою у Францію я з табору втік і знову поїхав залізницею далі… Але, коли я вже майже досяг мети — рідних місць поблизу Фрідріхсгафена, мене затримали французькі солдати. Вони відправили мене в табір у Туттлінгені і знову включили до групи, яка мала працювати на французьких шахтах. Та через кілька днів мені вдалося втекти й звідтіля, і невдовзі я переступив поріг батьківського дому біля Бодензее.
— Коли ви служили на Україні, то чули щось про партизанів?
— 1990 року я познайомився в Полтаві з одним чоловіком. Він розповів, що коли йому було 16 років, він був у партизанському загоні. У серпні 1943 року група партизанів, у якій був і він, напала на німецький конвой із трьох вантажівок. В однієї автомашини вони пошкодили мотор, а дві інші захопили з собою. Коли я запитав, чи не сталося це приблизно 5 км від Прилук, він здивувався: на чому ґрунтується моє припущення? Напад справді був біля Прилук. Я відповів, що одного разу їхав із Сум до Києва через Прилуки, і одне місце здалося мені особливо підходящим для влаштування засідки.
Я йому не розповів, що влітку 1943 року мій підрозділ був розміщений неподалік Сум. Моя «самохідка» була пошкоджена снарядом з танкової гармати, і для ремонту були потрібні певні запасні частини. За ними в Київ послали три вантажівки. Я повинен був їхати теж, щоб на місці простежити: що це те, що треба. Я був абсолютно виснажений, і коли виліз на кузов автомашини і знайшов там старий брезент, то загорнувся в нього і зразу заснув. Коли я прокинувся, то не почув шуму працюючого двигуна. Вивільнившись із брезенту і зістрибнувши на землю, я побачив, що капот вантажівки розбитий і двигун димить. Двох автомашин і шістьох солдатів ніде не було. Це був партизанський напад.
Напевне, партизани забрали з собою і автомашини, і шістьох солдатів, про яких я вже ніколи не чув. Говорили, що партизани не беруть полонених. Мабуть, вони зазирали і на кузов моєї автомашини. Але побачили там лише сувої старого брезенту, не уявляючи, що в ньому загорнуто. А я через змученість теж нічого не чув.
Моєму полтавському співрозмовникові я нічого не сказав, бо тоді мусив би запитати: А що ви зробили з шістьма німецькими солдатами?
— Як ви гадаєте, чому гітлерівська Німеччина програла війну?
— Відповідь на це запитання може містити багато товстих томів. Та на мій погляд: це безумство — починати війну. А коли такі нерозумні люди, як Гітлер і його оточення, захотіли воювати проти всього світу, з цього не могло вийти нічого доброго. До того ж, аби Гітлер і його поплічники почитали про Петра Великого і шведів, про похід Наполеона на Москву і про Першу світову вій-
ну, вони мали б знати, що самі географічні особливості країни забезпечують їй успіх. А якщо до цього додати ще бажання людей захищати свою Батьківщину, тоді не залишається найменшого шансу на успіх.
Яких людських втрат зазнала Німеччина у цій безглуздій війні, можна побачити на такому прикладі. Я вчився в гімназії у місті Фрідріхсгафені, на Бодензее. 1938 року школу залишив один однокласник. Його батько, службовець, відмовився вступити в націонал-соціалістичну організацію. І його, як покарання, перевели на службу в інше місто. 1985 року я випадково зустрів колишнього однокласника. На моє запитання, як йому ведеться, він відповів: «Я найщасливіша людина на світі». Я зауважив, що це досить сміливе твердження. Тоді він розповів: «Пригадуєш, як я тоді був змушений залишити школу в Фрідріхсгафені? Я відвідував гімназію в іншому місті і на Пасху 1941-го разом з 28 ровесниками склав випускні екзамени. Майже зразу по тому ми пішли на військову службу. Я повернувся з
війни один. Усі 28 однокласників загинули на війні у віці 18—22 роки».
— Як складалися на війні ваші особисті стосунки з населенням? Ви знайомилися з людьми, можливо, виникали дружні стосунки?
— У воєнний час якоїсь дружби з радянськими людьми не виникало. До тих небагатьох людей, з якими я мав справу, я ставився приязно. Ми допомагали один одному. У мене не було жодних підстав ускладнювати їхнє життя. І з їхнього боку було точно так. До того ж, врахуйте: я постійно був в ударній групі. І на тих ділянках, де велися бойові дії, цивільного населення не було.
1988 року я вперше після війни відвідав Україну і Росію.1989 року ми почали лаштувати гуманітарну допомогу для Полтави. Було багато роботи, ми не шкодували грошей з власної кишені. Моя дружина Урсула ініціювала щорічні реабілітаційні семінари для полтавських інвалідів-візочників. За 20 років співпраці виникло багато дружніх зв’язків з полтавцями, які підтримуються й нині.
— Дякую за розмову!
