Думаю, багатьом відомий зловісний вислів, який нібито увійшов у звичайне громадянське суспільство із концтаборів і тюрем.
Дослівно він звучить наступним чином: «Помри ти сьогодні, а я — завтра».
Цей постулат є таким собі апогеєм тваринного індивідуалізму. Про якісь ідеали, колективізм, співчуття, милосердя і бажання допомогти ближньому тут не йдеться.
Головне — вижити самому. Навіть ціною загибелі інших — передусім тих, хто поряд.
Немає тут місця і якійсь стратегії, побудові планів. Є тільки чужа смерть сьогодні і власна завтра. І немає навіть думки про те, що спільно, разом із тим, хто має померти сьогодні, можна напружитися, щось придумати, щось втілити та жити довго і щасливо. І не лише сьогодні та завтра, а й післязавтра, і на віки вічні.
Згадав наведений вище вислів, який приписують то Солженіцину, то якомусь зловісному фольклористу із глибин сталінських концтаборів, у процесі ознайомлення із деклараціями про майно і статки, поданими нашими місцевими слугами народу, читай, депутатами і чиновниками.
Ну, що сказати? В цілому, наші обрані і призначені слуги народу живуть непогано. Навіть в умовах війни. Не можна сказати, що зовсім безсовісно жирують, але й не бідують. У всякому разі, стабільний ріст доходів чиновників місцевого самоврядування можна констатувати.
Добре це чи погано? Має б бути добре. Адже якщо ближній твій із року в рік живе краще, то це неминуче позитивно позначиться і на тобі. Має позначитися.
І взагалі, заздрити іншим людям безперспективно і неконструктивно. Від цього в твоєму житті нічого не змінюється. Знову ж, давно і правильно було сказано, що кожен сам є ковалем свого щастя. До речі, воно, відчуття щастя, залежить від матеріального благополуччя далеко не в першу чергу.
Та все ж… Все ж, на те вона і є, голова на плечах, щоб у неї не просто їсти те, що Бог послав, а ще й пробувати думати.
А якщо подумати і трішки проаналізувати, то маємо не надто оптимістичну для держави Україна тенденцію, яка свідчить про те, що відносно благополучно в цій країні можуть жити лише чиновники і олігархи. А це — погано.
Адже при такій тенденції всі інші — ті, кому відносне матеріальне благополуччя дається тяжко, а в перспективі — буде ще тяжче, можуть рано чи пізно розувіритися в отій самій перспективі, плюнути на все слиною і покинути межі цієї держави. І що тоді?
А тоді просто закінчаться гроші на утримання всіх чиновників, правоохоронців, а на олігархів просто нікому буде працювати.
Хтось скаже, що автор зарано панікує з приводу майбутнього України, нам би війну пережити.
Та переживемо. Але при збереженні подібної тенденції, помремо — якщо не сьогодні, то завтра.
Сподіваюся, що про це ж думають і люди, які приймають рішення в цій державі, люди, від чиїх рук і голів залежить можливість змінити цю негативну тенденцію.
Сподіваюся, вони теж хочуть пожити ще й післязавтра.
