Я знав особисто Євдокію Іванівну, коли навчався в Полтавському інженерно-будівельному інституті в 1955—1960 роках. У той час вона була викладачем і завідувачем кафедри іноземних мов інституту. Два роки викладала в нас на факультеті німецьку мову.
Лагідна, доброзичлива, з привітною посмішкою на обличчі, готова завжди прийти на допомогу. Саме такою залишилася в пам’яті ця легендарна жінка, бойові подвиги якої залишаються маловідомими і малодослідженими.
Все, що я зміг згадати і дізнатися за останні чотири місяці про бойовий і трудовий шлях відважної розвідниці, пропоную вашій увазі.
Народилася Євдокія Іванівна Касьян 10 листопада 1923 року в селі Жуки Полтавського району в селянській сім’ї. Батько Іван Купріянович і мати Палажка Антонівна з 1930 року були членами колгоспу «Більшовик» Тахтаулівської сільської ради.
У 1937 році закінчила 7 класів у селі Жуки, а в 1940 році — Тахтаулівську середню школу з відзнакою і цього ж року вступає до Харківського педагогічного інституту іноземних мов. З дитинства в неї був хист до вивчення іноземних мов. Навчаючись на першому курсі інституту, вона вже добре оволоділа німецькою мовою, могла вільно нею говорити. І незабаром ці знання дуже знадобилися.
22 червня 1941 року грянула війна. З перших днів на плечі цієї селянської дівчини-студентки, якій на той час не виповнилося і 18 років, ліг тяжкий тягар незгод і поневірянь.
9 серпня 1941 року Євдокія Касьян була призвана в ряди Червоної армії Октябрським райвійськкоматом міста Харкова до військової частини 38729 перекладачем розвідувального відділу Південно-Західного фронту. Незважаючи на юний вік, їй доручають вести заняття з німецької мови на спеціальних курсах солдатів, які готувались стати розвідниками.
Давши клятву на вірність Батьківщині, вона старанно виконувала поставлені перед нею завдання. Її старші два брати — Іван і Василь — були уже на фронті.
У грудні 1941 року Євдокія в складі чотирьох осіб була направлена літаком до її рідної Полтави, яка уже була окупована німцями, для виконання спеціального завдання командування фронту.
Євдокії — а називали її лагідним ім’ям — Дуся, з партизанським позивним Полтавка — було поставлене завдання: влаштуватись на роботу перекладачем в якусь німецьку установу (в подальшому — перекладачем на військовому аеродромі). Через біржу праці їй вдається спочатку працювати перекладачем в районній управі Гебітскомісаріату, а невдовзі, за сприяння інших підпільників, вона стає перекладачем коменданта Полтавського аеродрому.
Наші війська відходили на Схід. Полтавський аеродром мав важливе стратегічне значення для військового командування. З нього піднімались в різні напрямки німецькі літаки, щоб бомбити позиції радянських військ. Про діяльність аеродрому, кількість літаків, бази боєприпасів, пального — все це потрібно було знати радянському командуванню терміново і як можна детальніше.
Дуся з першого дня активно взялася до виконання свого завдання. Ця робота вимагала особливої уваги, обережності, високої самодисципліни і самопожертвування. Усі ці риси характеру були притаманні дівчині.
Зима 1942 року видалась сніжною і холодною. Та яка б не крутила хурделиця, а до аеродрому кожного дня німці гнали колони жителів навколишніх сіл і військовополонених з Полтави на розчищення злітних смуг аеродрому. Усі вони, обірвані, голодні, погано одягнені, стояли біля комендатури на холодному вітрі і чекали. На ганку з’являвся комендант, щось кричав у натовп, розмахуючи руками. А коли він замовкав, дівчина в старенькій фуфайці всю цю тираду слів перекладала українською мовою для людей, яких сюди зігнали. Цю дівчину-перекладачку жителі села Жуки добре знали. Вони дивувались, що зовсім мало часу минуло після того, як вона приїхала до батьків, а вже влаштувалась на тепленьке місце. Це не те, що цілий день працювати на холоді, між собою говорили: «Як швидко з німцями злигалась».
Дуся читала в очах людей осуд і люту ненависть до себе. Особливо це помічала, коли з комендантом об’їжджала аеродром. Її місце в автомашині було поруч з Рексом — великою чорною собакою.
Одного разу комендант зупинив автомашину, вийшов і почав лаяти солдатів, що наглядали за роботою селян. Дуся залишилася в автомашині, але вона чула, як жінки, що відкидали сніг, поглядаючи в її бік, говорили: «Така і рідного батька продасть! Вона вже і сама вівчаркою стала. Видно, вірно служить нашим катам».
Комендант почув, що жінки щось говорили і запитав Дусю про що вони сперечаються. На що Дуся відповіла німецькому офіцеру: «Та вони нарікають на холод, щоб швидше закінчилась зима», увесь час намагаючись бути врівноваженою.
Вдома про цей випадок вона розповіла матері і батькові, схилилась на груди батька і гірко заплакала: «Більше не можу. Як мені неприємно слухати таке. Це наші односельчани. Вони ненавидять мене…».
Батько обняв доньку і промовив: «Тримайся, дочко. Ти солдат, ти давала клятву. Твої відомості потрібні командуванню. Це наблизить перемогу над заклятим ворогом».
У неї вже зібралось багато важливих відомостей, але передати було нікому. Радист Гриньов, який повинен був працювати з Дусею, втратив радіостанцію при посадці в районі села Милорадове. Рація попала в руки поліцаїв. Сам Гриньов повернувся в розвідвідділ Південно-Західного фронту.
Тільки через два місяці, в кінці 1942 року, в Жуки прибула радистка, яка назвала себе Марією Вишневською. Висадилась вона в районі села Великої Рудки, рацію заховала в лісосмузі. Так студентка Московського інституту зв’язку опинилася на Україні, в наших краях. Дівчата дочекалися, поки стемніє, і городами та кущами гайнули за радіостанцією. Марія сховала всю радіоапаратуру на горищі хати Касьянів, звідкіля потім і вела передачі.
З перших днів зв’язку закипіла робота. Командування наказало зібрати відомості про кількість літаків на аеродромі, їх типи, чим завантажуються, напрям польоту.
Після розгрому німецьких військ під Сталінградом Радянська армія із запеклими боями стала швидкими темпами рухатись на Захід.
З першого дня, коли Євдокія прибула додому, вона все розповіла батькам про своє завдання і що вона повинна робити в Полтаві. Іван Купріянович підтримував доньку, допомагав їй як тільки міг і про це просив дружину і свою сестру, яка мешкала в селищі Лісок. Рідним Дусі було тяжко також, вони були вже похилого віку, батько часто хворів, по декілька днів не вставав з ліжка. Мама Дусі, Палажка Антонівна, часто ходила до міста, щоб взнати новини, зустрітись із знайомими і все потім розповісти доньці.
Використовуючи розвідувальні дані перекладачки Дусі, радянські літаки знищили базу пального, декілька літаків і склад боєприпасів у селищі Шведська Могила (Ці склади були ліквідовані лише 2009 року при підготовці Поля до відзначення 300-річчя Полтавської битви). З наближенням радянських військ керівництву фронту потрібні були все нові повідомлення. Дусі доводилося ризикувати, щоб краще виконувати завдання. З кабінету комендатури, в якій працювала Дуся з односельчанкою Лідою Кривобок (Ліда вела різні господарські справи комендатури), видно було тільки невелику частину зльотного поля аеродрому, а потрібно було спостерігати і за дальними стоянками літаків.
Одного разу Дуся попросила Ліду вийти на поле погрітися на сонці. Вони лежали у високій траві, гріли свої спини, а тим часом Дуся пильно стежила за польотом літаків. Вона рахувала, скільки злетіло за певний час літаків, з яким інтервалом вони злітають, який тип літака — і все це намагалась запам’ятати, щоб потім ці дані передати на Велику землю.
Вони так захопились спостереженням за літаками, що не помітили, як до них підійшов патруль, направив автомат і крикнув «Хенде хох!» Дівчата кинулись одягатися, але солдат не дав їм такої можливості — напівроздягнених повів до коменданта. Там вони одержали тільки суворе попередження.
Під час одного із сеансів радіозв’язку Марія Вишневська одержала повідомлення, що за успішне виконання завдання радянського командування Євдокія Касьян нагороджена орденом «Красная Звезда» — це була перша бойова нагорода відважної розвідниці. (Вручили їй орден після визволення Полтави).
Великою неприємністю для Дусі і підпільної групи стало повідомлення радистки Марії про те, що батарея рації втрачає ємність — і скоро зв’язок з керівництвом фронту може припинитись. Це повідомлення радистки серйозно стурбувало військове командування.
Полтава того часу була дуже важливим містом для німецького командування, адже тут знаходилися штаби групи армій «Південь». Недарма сюди 6 червня 1942 року приїздив Адольф Гітлер, щоб провести нараду з начальниками штабів. Через Полтаву ворог перекидав свої резерви із Західного фронту. Полтава — це ключ від багатьох таємниць гітлерівського командування, тому втрачати такий зв’язок було б злочином.
Радянським розвідувальним управлінням було прийнято рішення посилити полтавське підпілля — направити до Полтави досвідчених розвідників, які самі були уродженцями цієї місцевості, вони і повинні були передати батарею живлення та необхідні інструкції подальшої розвідувальної роботи.
Першим назначили на відправку капітана Антона Марченка, досвідченого і хороброго розвідника, який за рік війни не раз дивився смерті у вічі. Він одержав партизанську кличку Соколенко. Родом був із села Чернечий Яр Диканського району. П’ять братів і сестра Антона Марченка були на фронті, уже билися з ворогами. Сам Марченко до війни був головою сільської ради. Батьки його залишились на окупованій території. Отже, це була відмінна кандидатура для керівництва полтавським підпіллям. Замісником Марченка було призначено полтавця, хороброго воїна Костянтина Герасименка (Коршун).
Про направлення підкріплення повідомили Дусю, і вона з батьками кожного дня чекали гостей. Літака все не було, і рація мовчала. Та ось одного разу прожектори розірвали нічну темряву, загрюкали зенітки. Дуся вибігла на ганок. Літак зробив коло над аеродромом і зник. У ту ніч ніхто у Касьянів не спав. А увечері наступного дня мати Дусі, Палажка Антонівна, начебто «шукаючи» корову, пішла за село, сподіваючись зустріти незнайому людину. Але нікого не побачила. І самій в сутінках крадькома довелося пробиратися додому. Лише через декілька днів селом поповзла чутка, ніби був скинутий радянський десант за селом Крутий Берег, і німці розстріляли його в повітрі. Тільки у ніч на 31 травня біля диканського лісу благополучно приземлилися Соколенко і Коршун. Коршун заночував у лісі, а Соколенко пробрався до рідної оселі в Чернечому Яру, але щоб не лякати матір, заліз у сінник і там дочекався світанку. Того ж дня розвідники зустрілися в лісі, обговорили свої подальші дії і розпрощалися. У кишені в Коршуна лежав надійний німецький документ з відповідними підписами і печатями, з якими він помандрував до Полтави. Тільки одного разу заночував у Кротенках у тітки Олени Захарівни.
Соколенко знайшов село Жуки, обережно постукав у вікно хати, що стояла біля церкви, і передав Полтавці привіт від дяді (це був партизанський пароль). Згодом він уважно слухав Полтавку. Дуся розповідала про те, що дізналася за останній час: сьогодні вона провела день з комендантом і Рексом у роз’їзді, а на аеродромі цього разу не була; була в управі, на Південному вокзалі, проїжджали мимо Шведської Могили; на вокзалі бачила військовий ешелон з піхотою, на платформах 75-міліметрові гармати (солдати у більшості з нагородами, видно, не новачки); на Харківській дорозі бачила колону автомашин, навантажених боєприпасами.
«Молодець Полтавка», — про себе відзначив Соколенко.
До кімнати зайшов Іван Купріянович і нагадав доньці, що скоро розпочинається комендантська година. Він весь час слідкував на подвір’ї, щоб хтось сторонній не зайшов до хати. Дуся подякувала батькові, а Соколенку повідомила, що це її батько: «Він у мене перший помічник, я від нього не тримаю таємниць. Соколенко міцно потис руку старому і відзначив, що перемога на фронті багато в чому залежить від допомоги в тилу ворога. «Спасибі вам, Іване Купріяновичу, за допомогу доньці», — сказав Соколенко на прощання.
На глухій околиці Полтави, за Ворсклою, майже на узліссі, поселилися десятків зо три залізничників. Нову вулицю зареєстрували в міськвиконкомі як Деповська, а самі жителі назвали селище більш ласкаво — Лісок.
Антон Марченко (Соколенко), знав, що тут в одному з будинків живе Катерина Ворона із сином Олександром. Її молодшого сина (лейтенанта) Віталія він знав ще по службі в армії. Ось у них він і поселився. Катерина Прокопівна і Сашко допомогли Марченку влаштуватися ремонтником залізничних колій у районі Південного вокзалу. Непогано влаштувався і Костянтин Герасименко (Коршун): знадобилася майстерність чоботаря, яку він набув ще з дитинства, чим завоював авторитет у командира господарського відділу військової частини.
У цей час група підпільників збагатилася ще одним старанним розвідником, якому було дано ім’я-пароль Голуб.
Треба було виходити на зв’язок, але Соколенка турбувала одна важлива обставина. Після бомбардування радянськими літаками складів у селищі Шведська Могила Дуся почула з розмов офіцерів комендатури, що в районі аеродрому діє радянська рація і гестапо почало вже полювати за нею. Дізнавшись про це, Соколенко розпорядився негайно перенести радіостанцію до селища Лісок.
Одного літнього дня хазяйка Соколенка Катерина Прокопівна під виглядом виміняти продукти пішла до села Жуки, до Касьянів, забрала радіостанцію і надвечір повернулася додому. Рацію встановили в сараї, за штабелем дров. Радистка Маруся Вишневська також поселилася в Ліску.
Аварійного живлення, яке принесли Соколенко і Коршун, вистачило лише на кілька місяців. Радіозв’язок із штабом радянських військ перервався, треба було його налагоджувати. З усіх розвідників найбільше підходила для роботи за лінією фронту Марія Вишневська. На біржі вона була зареєстрована, як безробітна, і її зникнення з поля зору окупантів не було дуже помітним.
Марія одержала від Соколенка відповідні інструкції, швидко зібралася і пішла. До Полтави більше вона не повернулася, десь загинула на лінії фронту.
Не дочекавшись Марії, у небезпечну мандрівку вирушив керівник групи Соколенко, який не дійшов до лінії фронту — його затримав поліцейський патруль. Не добившись від Соколенка жодних даних, німці відпустили його.
На початку літа Соколенко разом із Сашком (сином хазяйки, де він жив у Ліску) знову вирушає в напрямку бойових дій радянських військ. На переході лінії фронту був поранений, далі рухатися він не міг, тому дає наказ Сашкові Вороні самому добратись до наших і про все розповісти. Що Сашко і зробив. Коли він повернувся з радянськими солдатами за Соколенком, його вже не було. Німці знайшли його. Так він потрапив у полон. Він побував у концтаборах і на каторжних роботах.
Крім Дусі, решта членів підпільної групи збирала різні важливі розвідувальні відомості. Марфа Купріянівна, сестра батька Дусі, яка жила в селищі Лісок, стежила за рухом ешелонів і їх вантажем. Слюсар паровозного депо Антон Колісниченко навмисно псував паровози (підсипав пісок в букси), стежив за рухом автоколон на Харків, (його хата була поруч із автодорогою). Катерина Ворона збирала різні відомості на вокзалі. Галина Герасименко влаштувалась прати білизну на аеродромі, де також можна було почути багато відомостей.
Якщо помітили, що в товарному парку з’являлись вагони з солдатами, боєприпасами, пальним, терміново повідомляли нашому командуванню — і наступного дня з’являлись червонозоряні літаки, які закидали бомбами ці вагони.
Дусі стало відомо, що в середині вересня 1943 року весь аеродром було заміновано бомбами вагою 200—500 кг, які були пов’язані однією системою підривання, і вибух керувався з одного командного пункту. Про це через зв’язківця Голуба повідомили командування радянських військ, які були уже на підступах до Полтави.
Вночі 22 вересня 1943 року посилений підрозділ розвідників знищив командний пункт і систему підривання аеродрому. Цим аеродром був збережений. І вже через декілька днів радянські літаки злітали та робили посадку на аеродромі у Полтаві.
Полтавський аеродром мав важливе стратегічне значення, він був вибраний для створення американсько-радянської операції човникових польотів американських літаків під назвою «Френтік».
Щохвилини ризикувала своїм життям перекладачка Дуся, але не менше ризикували і решта членів підпільної групи. Кожен знав, що у випадку провалу загине не тільки він, а і вся його родина. Але, незважаючи на це, йшли виконувати поставлене перед ними завдання.
Війна — це не життя, а боротьба за виживання, це смерть, приниження і знущання. Це велике випробування людської душі. Чи не зламається вона під гнітом ворога, не перетвориться на слухняну істоту. Більшість радянських людей витримала ці жорстокі умови ворожого насилля.
Через усі випробування проніс свою честь і гідність капітан Радянської армії Антон Марченко (Соколенко). І вже після визволення Полтави зустрівся зі своїми хоробрими побратимами. Радо зустріли свого командира члени розвідгрупи. Була весна 1945 року. Вони разом відсвяткували перемогу над лютим ворогом. Адже в підпіллі не всі навіть знали один одного в обличчя. Тоді і вирішили сфотографуватися на згадку про ті тяжкі, тривожні дні.
Дуже всі шкодували, що немає з ними Марусі Вишневської. Тоді б група була у повному складі. Оригінал цієї фотокартки знаходиться в музеї Полтавського техуніверситету. Незадовго до смерті Герасименко передав її викладачеві техуніверситету Надії Кочерзі.
Після закінчення війни Євдокія Касьян закінчила Полтавський педагогічний інститут, одержавши спеціальність учителя української мови та літератури, а потім у 1950 році закінчила Харківський інститут іноземних мов. Одержавши спеціальність педагога, працювала спочатку в школі, а з 1952 року — викладачем німецької мови, а згодом — завкафедри іноземних мов Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва (зараз це техуніверситет). З викладачів мало хто знав, що ця скромна трудівниця і є мужня жінка-розвідниця, яка пройшла тяжкими шляхами війни. Працювала Євдокія Касьян в інституті до 1975 року. Чоловік Євдокії Іванівни, Сергій Бондаренко, працював також вчителем — викладав математику в середніх школах. Проживали в Полтаві на вулиці Андрєєва (зараз Правди), 13 (одноповерховий будинок на декілька сімей). Потім придбали квартиру на вулиці Панянка.
Тяжкі роки війни, голодомори, трагічна загибель єдиного сина Володі підірвали здоров’я Євдокії Іванівни. У 1975 році вона вимушена була піти на пенсію за інвалідністю.
На 57-му році життя перестало битись серце нашої відважної землячки. Похована на Монастирському кладовищі.
Багато цікавого я дізнався про Євдокію Іванівну, переглядаючи в архіві техуніверситету її особисту справу. Там зберігаються накази про винесення подяк за сумлінну працю в інституті.
Уже після війни лейтенант загальновійськових частин і з’єднань Євдокія Касьян одержала медалі: «За победу над Германией» і «Партизану Отечественной войны», а також ювілейні медалі «З нагоди 20-річчя Перемоги» (1965 рік) і «З нагоди 25-річчя Перемоги» (1970 рік). Вона була не тільки авторитетним викладачем, але і активним громадським діячем: декілька років була депутатом міськради, читала лекції в школах та інститутах.
Готуючи цей матеріал, мені довелось поспілкуватись більше ніж із 30 особами. Всі, хто знав і пам’ятав Євдокію Касьян, з теплотою згадують цю привітну доброзичливу жінку. Ось наприклад викладач інституту Луїза Шулежко розповідає: «Одного разу спішу до інституту на лекції. Назустріч іде Євдокія Іванівна. Я розповіла їй, що дома залишила двох малих дітей 3-ох і 5-и років. Вона здивовано: «Як ти могла залишити таких малих дітей?» Забрала в мене ключі від квартири і була з дітьми доки я не повернулась з інституту.
Подібних прикладів можна навести ще декілька.
Минули роки, все менше залишається в живих її сучасників і рідних.
Три місяці тому пішла з життя рідна сестра Євдокії Іванівни — Марія. Не встиг з нею поспілкуватися. З нею складно було б говорити, бо вона була глухонімою.
У вересні 1943 року під час відступу німці підпалили село Жуки, гнали худобу, забирали з собою молодих людей. Марія в той час переховувалась у погребі і від великого нервового стресу втратила мову і слух на все життя…
Після війни працювала в товаристві глухонімих, там і нареченого собі обрала. Чоловік давно помер, а вона мешкала в невеликому будинку в районі школи № 25.
Про Євдокію Іванівну і її підпільну групу вперше з’явились повідомлення в газетах тільки в 70-х роках. Та на це є і оправдання, адже до 1965 року День Перемоги не відзначався, був звичайним днем у календарі, отже жодних почестей учасникам війни не було.
З 1965 року День Перемоги стали відзначати, а з 1970 року було оголошено неробочим днем. Почали з того часу вшановувати ветеранів війни: зустрічі, нагороди, подарунки, спогади. Цього Євдокія Касьян не застала. Будемо мати надію, що ім’я нашої славної землячки Євдокії Касьян буде піднято із забуття, і її односельці і ми, полтавці, будемо пишатись її подвигами, а на вході до Тахтаулівської школи буде встановлено меморіальну дошку з написом: «У цій школі з 1937 року по 1940 рік навчалася учасник Великої Віт-чизняної війни, підпільниця, перекладач, орденоносець Євдокія Іванівна Касьян».
Звертаюсь до полтавчан з проханням: якщо хтось знає про діяльність під час війни підпільної групи Марченко—Соколенко, яка діяла в районі залізничного вузла Південного вокзалу, прошу повідомити в редакцію газети або мені за телефоном 58-39-70.
Можливо, той хлопчик (на фото), який стоїть біля Галини Герасименко, якщо живий, зміг би нам розповісти про тих людей, що зображені на фотографії. І ми разом би відкрили ще одну сторінку героїчного минулого нашого міста.
Висловлюю щиру вдячність за допомогу в підборі матеріалу для цього нарису:
— завідувачу кафедри українознавства та гуманітарної підготовки Полтавського національного технічного університету
ім. Ю.Кондратюка, кандидату історичних наук, завідувачу музею університету, краєзнавцю
Надії Кочерзі;
уродженці села Жуки, працівниці ВАТ «Полтаваобленерго» Ніні Трирог;
— викладачам Полтавського інженерно-будівельного інституту 1955—1960 років Кларі Дейнеко, Луїзі Шулежко;
— випускникам Полтавського інженерно-будівельного інституту років Івану Кульбаці, Мірі Харченко;
— мешканцям села Жуки, які сприяли пошукам.
Спогади автора
Полтава була окупована німецькими військами два роки і п’ять днів. Кожного дня полтавці відчували на собі нові порядки окупантів: часті облави на людей для відправлення до Німеччини і на розстріл, комендантські години.
Із тих жорстоких років мені запам’ятався на все життя один випадок. У той час ми жили в одноповерховому будинку на вулиці Пушкіна, 90, навпроти сучасної будівлі енергетичного коледжу, а на той час там був штаб якоїсь армії.
Мені було 6 років. Одного разу навесні 1943 року на нашій вулиці була облава німців на євреїв і циган. Німець помітив у дворі нашого будинку маму, схопив її за руку і став вести до автомашини, яка стояла на вулиці. Я держався за поділ одягу мами і намагався утримати, а німець з вигуками «Юде! Юде!» тягнув її на вулицю до автомашини. Це побачила сусідка Марія, підійшла до німця і стала умовляти відпустити маму, стверджуючи, що вона українка, а не єврейка. А німець показав, що і її забере. На що Марія відповіла, що вона фрау поліцая, і тоді німець відпустив нас. На вулиці ми бачили, що в автомашині вже були люди.
Моя мама за національністю молдаванка і була схожою (така ж чорнява) на єврейку чи циганку. Так ми врятувалися від смерті. У подальшому були більш обережнішими.
У будинку, в якому ми жили, поруч з нами була кімната колишнього директора жіночої гімназії Олександри Вахніної. У кінці 1942 року її відвідав німецький офіцер, батько учениці її гімназії, а через деякий час Вахніній був призначений продуктовий пайок, по який ходила моя мама.
Навесні 1943 року Вахніна померла, і мама похоронила її на міському кладовищі. Олександра Петрівна була привітною високоінтелігентною людиною, часто зі мною спілкувалася. У неї була велика бібліотека, незважаючи на те, що жила бідно.
Ще запам’яталось, як дружина поліцая давала нам, хлоп’ятам, варену картоплю, хліб, загорнені в папір чи шматочок тканини, а ми бігли до колони полонених і передавали їм ці продукти. Кожного дня нашою вулицею гнали колони полонених далі в тил або на роботу — розбирати завали від бомбардувань.
