Про Бориса Попругу можна написати не одну книгу. Настільки цікавим і багатогранним є його життя. А його філософські роздуми, а аналітика та передбачення будуть дивувати земляків своїм високим змістом навіть через сотні років.
Попруга Борис Савич народився 12 травня 1939 року в місті Кобеляки. З 1994‑го по 1957‑й роки навчався в загальноосвітній школі. Після закінчення школи поступив у Київський університет на філософський факультет, який закінчив у 1962 році. У студентські роки познайомився з багатьма відомими представниками української інтелігенції. Це знайомство відіграло головну роль у формуванні його світогляду.
З 1962‑го по 1964 роки працював на Житомирщині в педінституті. Після цього три роки перебував у аспірантурі на кафедрі діалектичного історичного матеріалізму при університеті, в якому пройшли студентські роки.
У 1967 році написав дисертацію на тему: «Основи соціологічного передбачення». Після закінчення аспірантури був направлений на роботу в Львівський політехнічний інститут. Викладав різні філософські предмети і політичну економію. Після 20‑річного перебування в Західній Україні повернувся в рідні Кобеляки.
У період перебудови брав активну участь у політичному житті міста. Засновник відомих організацій демократичного і українського спрямування.
Деякий час працював у Кобеляцькому відділенні «Полтаватеплокомуненерго».
У 1994 році обраний головою Кобеляцької міської ради, а в 1998‑му — її секретарем.
Так, це зараз такий розвиток подій, кардинальні зміни в життєвому устрої людини здаються неймовірними. Хіба так може бути, що людина, фактично працюючи звичайним кочегаром, може взяти участь у виборах і виграти їх. Нехай і в такому маленькому містечку, як Кобеляки. Уявіть — виграти вибори, не маючи грошей, якогось партійного чи кримінального «даху», а просто завоювавши довіру людей. Але ж це було. І це не просто життєва історія Бориса Попруги, а історія маленьких Кобеляк і великої України.
Пропрацювавши 8 років у міській раді Борис Попруга вийшов на пенсію. У 2011 році започаткував День Млина.
Борис Савич Попруга є автором книг: «Кобеляки, Київ, Львів», «Дорогою життя».
Борис Попруга — учасник першого з’їзду Народного руху України за перебудову та з’їзду засновників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Структурні підрозділи цих організацій були ним створені і в Кобеляках. Він — учасник і організатор проведення круглих столів на актуальні теми.
Борис Савич — цікавий співрозмовник, публіцист. Його виступи, статті завжди викликали неабиякий інтерес у громадян міста і району.
Нижче — короткі епізоди із життя Бориса Попруги у авторському викладі.
Студенти збирали в полях кукурудзу
Закінчивши освітню школу із срібною медаллю в 1957 році, поступив на філософський факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
Як тільки почалися заняття, поступила команда зверху, що студенти університету повинні на два місяці їхати на Кіровоградщину збирати кукурудзу.
Для підняття тваринництва кукурудзою було засіяно великі площі землі, але техніки не вистачало. Приходилось збирати всім, починаючи з школярів і закінчуючи жителями міст.
Прийшов час занять. Прокидались десь о 5‑й годині ранку, а лягали спати о 12‑й годині ночі. Потрібно було виконувати навчальну програму в стислий час. Вимоги були великі. Отримати в той час вищу освіту було престижно і доцільно. Робота після закінчення навчання була гарантована. Усі старалися засвоювати науку, їздили додому два рази на рік. Житла не вистачало, тому в гуртожитках всі кімнати були переповнені.
Жив у одному гуртожитку із Чорноволом
У одній кімнаті жили часом студенти різних факультетів. Спілкуватися було цікаво. У 1957 році була розкрита антипартійна група. На чолі групи були запеклі сталіністи.
Після XX з’їзду КПРС в країні почався період політичного потепління. З’явилися елементи демократії, можна було аналізувати деякі помилки і злодіяння в історії будівництва соціалізму.
Правда, табу накладалося на критичний аналіз національних відносин.
Перед студентами в університеті виступали видатні вчені з різних наук. Пощастило слухати лекції медика Миколи Амосова і кібернетика Віктора Глушкова.
Їхні філософські погляди були надзвичайно цікаві і новаторські.
У річницю перевезення тіла Т. Г. Шевченка в Україну біля його пам’ятника навпроти головного корпусу університету завжди, не дивлячись на заборону, збиралося багато людей. Особливу активність проявляли студенти. Кегебісти мітинги розганяли, активістів заарештовували. Навіть поширення інформації про мітинги і арешти заборонялось. Говорити, що ти український патріот і підтримуєш українську мову було небезпечно. Багато студентів за це виключили з університету, а викладачів звільняли з роботи.
Навчаючись в університеті, я знав багатьох студентів з різних факультетів. Багато з них у майбутньому стали відомими борцями за незалежність України. Жив з нами в гуртожитку і В’ячеслав Чорновіл.
Знайомство із сім’єю Галушків
Під час літніх канікул найбільше вільного часу проводив на Ворсклі біля водяних млинів, розповідав відпочиваючим і знайомим про події в Києві.
Під час студентських канікул, проводячи час на Ворсклі, випадково познайомився з Миколою Йосиповичем Галушкою, якому було десь під 80 років. Взагалі, вся сім’я Галушків мала кобеляцьке коріння. Згодом мене запросили в гості в їх київську квартиру.
На квартирі збиралася знана в Україні інтелігенція. Через певний час я став постійним учасником цих зібрань. Познайомився з Віктором Некрасовим, — автором твору «В окопах Сталінграда». За свої політичні погляди і український патріотизм згодом він був висланий з України за кордон.
На зібраннях часто бачив відомого композитора Віталія Кирейка, який був під пильним оком кегебістів. Наш земляк — це великий патріот України.
Микола Йосипович розповів мені про Никифора Попругу, який був одним з організаторів Кобеляцького селянського повстання 1905 року. Микола Йосипович теж був активним учасником цього повстання. Отримавши інженерну освіту ще до 1917 року, наш земляк був провідним спеціалістом багатьох промислових будов у СРСР. Він є фактичним творцем калійної промисловості в СРСР. За свою працю отримав не тільки орден Леніна, але й легковий автомобіль. Проте, не дивлячись на заслуги, Микола Йосипович у 1937 зазнав безпідставних утисків. Помер наш корінний кобелячанин у 95‑річному віці в 1977 році. Його будинок зберігся і стоїть по вулиці Мільйонній (Огія) недалеко від Кобеляцького кладовища.
Перший телевізор побачив у 1960‑му
Запам’ятав, коли в нашому гуртожитку десь у 1960 році з’явився телевізор. Скликали всіх мешканців гуртожитку, щоб засвідчити таку подію. Хлопці приходили в читальний зал, у якому стояв телевізор, дивитися футбольні матчі з участю київського «Динамо». На стадіоні було біля 40 тисяч місць, а бажаючих попасти на матчі, було в декілька разів більше. Тоді в людей телевізорів навіть у Києві майже не було.
Коли кобелячани попросили дістати 20 квитків на футбольний матч «Динамо»-Київ і «Торпедо»-Москва в 1960 році, виникла проблема. Лише завдяки тому, що зі мною вчилося багато студентів, батьки яких працювали в ЦК партії, квитки дістав. Водій Валявський привіз на критому автомобілі ГАЗ-51 вболівальників. Пам’ятаю і сьогодні декого з тих, хто тоді приїхав. Це були Гармаш Іван, Бруслік Микола, Пивовар Іван, Захарченко Микола, Гапонов Федір, Дмитренко Микола.
У 1965–му році кобелячани вперше побачили афроамериканців
Під час навчання в аспірантурі разом з представниками негритянської раси відвідав Кобеляки в 1965 році. Жителі міста вперше побачили афроамериканців. Для їх поїздки до мене в гості довелося отримувати в Києві спеціальний дозвіл від органів влади.
