Наталію призвали до армії у грудні 1941 року, а у лютому 1942-го вона була вже на Північно-Західному фронті, під Ленінградом, де відбувалися бойові дії.
Наталія Потапова спалила свої фронтові щоденники, але пам'ять усе зберегла
Зараз 93-річна Наталія Яківна живе із сином Глібом, невісткою Тетяною, внуком Олексієм та батьком невістки Едуардом Тадеушовичем у багатоквартирному будинку в полтавському мікрорайоні Сади—1. Щодня прогулюється у дворі, дихає свіжим повітрям.
Цвітуть вишні, яблуні і груші, як колись, у 1945-му… Разом із усіма фронтовими побратимами Наталія довго йшла до перемоги через криваві поля боїв. На фронті лікарка увесь час вела щоденники, хоча робити цього не дозволялося — загрожувала кримінальна відповідальність (до речі, Солженіцин за це постраждав. — Авт.). Не можна було записувати на папері свої переживання, враження, бо раптом ці записи потраплять до німців, а там буде інформація, яку не можна розголошувати… Та Наталія зуміла пронести 10 чи 12 блокнотиків через усю війну.
— У 2001 році приїхав я у Туркменію, де тоді жили мої батьки. Попросив у матері її фронтові щоденники, хотів їх літературно опрацювати, а мама відповіла: «Я їх спалила», — розповідає син Наталії Яківни Гліб Вікторович.
Це було на межі розвалу Радянського Союзу — ідеологія іншою стала, усе, про що дівчина на фронті мріяла, знівелювалося…
У медико-санітарній роті
На фронті Наталія потрапила в окрему медико-санітарну роту і була призначена командиром сортувального відділення. Під час бою першою, хто зустрічав поранених бійців, була старший лейтенант Наталія Потапова. Вона оглядала поранених у величезному брезентовому наметі, куди їх приносили сотнями, визначала, хто ще живий, але безнадійний, кого треба негайно оперувати, а у кого поранення легке — отже, може трохи зачекати. Головне було — не помилитися. Кожному пораненому Наталія прикріпляла бірку, щоб знати, що треба для нього зробити. Це був найвідповідальніший момент. Бувало, що й по три доби не спала. А коли бій стихав і через якийсь час поранених переставали носити, напруга трохи спадала. Але ще кілька годин після бою Наталія була зайнята бійцями. Тільки задрімає за столом — її будять… У проміжки часу, коли нових поранених не приносили, Наталія сама робила невідкладні операції, перев'язувала рани.
Якось, коли їхній підрозділ передислокувався на нове місце, у лісі старшина знайшов собаку, який, очевидно, залишився від попереднього підрозділу. Розумного дворнягу назвали Валетом. Одного разу, закінчивши перев'язки, Наталя прилягла трішечки перепочити, аж тут медсестра заходить і каже: «До вас новий пацієнт!» Вийшла надвір — а там Валет із закривавленою головою… Надала йому допомогу. А через кілька днів стоїть до неї черга на перев'язку — і Валет позаду солдатів. Ті хотіли його пропустити вперед, але він з місця не зрушив, чекаючи своєї черги. А коли рана загоїлась, собака сам зняв пов'язку — лапами й зубами.
У числі перших серед учасників бойових дій Наталія Потапова була нагороджена медаллю «За бойові заслуги», яка була введена у 1942 році, її одержали сотні тисяч солдатів і офіцерів з усіх фронтів — від Північного Льодовитого океану й до Чорного моря. А в бойових діях брало участь кілька мільйонів. Наталія Потапова воювала до початку 1943 року. Тим часом до міста на Неві потихеньку підтягувалися війська, і незабаром блокада Ленінграда була прорвана. Усіх учасників прориву, нагородили, крім Наталії, бо навесні 1943 року вона потрапила до госпіталю. Мабуть, причиною стало те, що лікарка три доби майже безперервно поміж пораненими на колінах повзала, обстежуючи їх. Тепер син Наталії Яківни — за професією також лікар — вважає, що через таке навантаження на коліна у неї почав розвиватися асептичний артрит. Кілька місяців Наталія провела тоді в госпіталі, потім її демобілізували. А вона довідку заховала і знову пішла на фронт. Після проходження медичної комісії її «перекинули» до Першої ударної армії, яка входила до складу Прибалтійського фронту.
Прибалтійський фронт Наталія Потапова називає «тягомотним»
— Це такий «тягомотний» фронт був, — згадує Наталія Яківна, — там німці припинили спротив тільки 9 травня (уже Прибалтику давно обійшли наші війська, в кінці 1944 року німців взагалі не було на території Радянського Союзу — бойові дії йшли в Європі, а цей острівець німецького спротиву залишався в Прибалтиці до кінця війни).
Завершила війну Наталія капітаном медичної служби. Із бойових нагород у неї є орден Червоної Зірки — це особливо почесна відзнака для рядового та молодшого командного складу; орден Великої Вітчизняної війни і медаль «За перемогу над Німеччиною». Решта нагород — ювілейні та трудові.
Наталія Яківна бере до рук фотоальбом, перегортає сторінки, показує фотографії. Якою ж молодою й гарною вона була! Любила їздити верхи на конях (у неї батько був конюхом, і дівчина в юності багато часу проводила біля коней). На
війні Наталя хотіла бути снайпером — усі її брати влучно стріляли, а сама вона з відстані 25 метрів влучала в сірникову коробку з пістолета. Але снайперами ставали рядові бійці, які просто добре стріляли, а вона — офіцер, до того ж лікар.
Наталія Потапова завжди мала неабияку силу волі і стійкість. Їй не раз доводилося робити операції під бомбардуванням. Згадує: три намети стоять, ідуть операції, а навколо снаряди літають. Якось у сусідній намет потрапив снаряд. На Прибалтійському фронті Наталія Потапова була вже не командиром відділення, а хірургом. Небезпека була постійною: німці, якщо проривались, у першу чергу вбивали беззахисних — лікарів, медсестер, санітарів.
Наталя Яківна пам'ятає багато епізодів із фронтового минулого. Якось їй доручили відвезти пакет із повідомленням від її командира до іншого. Розказали, як їхати, дали коня. Повідомлення вона відвезла, вирушила назад — а вже сутеніє, лінія фронту поряд… Казали ж їй: «Залишайтеся — куди ви поїдете на ніч?», а вона не послухалася. І… заблукала. Їде й не знає, де вона — навколо ліс, і хтозна вже, чи ця територія своїми зайнята, чи німцями. Тоді Наталя вирішила покластися на коня: відпустила поводи — і він сам знайшов дорогу.
Ще згадує, як німці, коли відступали з Прибалтики, замінували ліс. Тому були визначені межі, за які виходити заборонялося і пораненим, які одужували, і медикам, і бійцям. А тут якраз чорниця достигла — і дехто таки бігав до лісу по ягоди. Тоді командири почали шикувати увесь особовий склад і перевіряти: у кого язик чорний — значить, їв чорницю: її сліди не змиваються. За порушення карали гауптвахтою.
А якось Наталя з колегою вирішили розважитися: до їхнього командира приїхав начальник іншого підрозділу, вони в наметі розмовляли, а коні надворі прив'язані стояли. Тож друзі-медики вирішили скористатися моментом і покататися. Сіли на коней і поїхали. Командири з намету вийшли — коней немає. Офіцери знайшли винуватців, але не покарали. Гість командира попросив цього не робити…
Одного разу до них у госпіталь привезли дітей із концтабору «Саласпілс». Він був одним із найбільших і найжахливіших у Європі, хлопчиків і дівчаток тримали там для дослідів і здачі крові. Виснажених дітей убивали. Коли юних в'язнів визволили, вони були схожі на живих трупів. За звичкою руки простягали — як у концтаборі, коли хотіли показати: «Я ще можу здати кров — не вбивайте мене, а дайте хліба».
Наталія Яківна розповідає, що найважче на війні було мати справу з «самострілами». У її обов'язки входило виявляти й такі факти… Бійці, які боялися воювати, самі робили собі маленькі поранення. До середини 1942 року таких солдатів розстрілювали, згодом було розпорядження направляти до штрафних рот. Рану, зроблену власноруч, з близької відстані — характерну, обпалену порохом — добре видно було. Наталя мусила заявляти про такі факти, хоча й жаль було хлопців.
Есесівців їй теж доводилося розпізнавати — це було дуже просто: у них на сідницях дві букви SS випалювали. Просто веліли зняти штани… Потім есесівців розстрілювали — але це вже не її справа була.
Кохання, розстріляне війною
Своє перше кохання Наталія зустріла на фронті. Між нею і начальником автослужби їхньої бригади, майором Семеном Мілеровим були платонічні почуття. Закохані вирішили одружитися після війни. Але Наталя потрапила до госпіталю, відстала від частини. Пізніше перебазувалася на інший фронт, брала участь у боях на Курській дузі. Семен шукав кохану по госпіталях, але їх було надто багато… Тоді він написав листа її батькам у Сибір, після чого між ним і Наталею розпочалося листування. У кінці війни Семен, як військовий спеціаліст, приймав техніку в Румунії. Він писав Наталії звідти, потім листи від нього приходити перестали. Наталя намагалася з'ясувати, що сталося — запитувала у його друзів і в Міністерство оборони надсилала запити. Нарешті їй повідомили, що в Румунії на групу спеціалістів напали румунські націоналісти і всіх знищили… Дівчина тяжко пережила особисту трагедію. Втративши коханого, вона довго не виходила заміж.
Коли закінчилася війна, Наталії Потаповій не хотілося залишати армію
Із жовтня 1945 року на всіх фронтах розпочалася демобілізація. Звільняли з війська в першу чергу жінок і поранених. Дівчині не хотілося залишати службу. Наталії подобалася армія, вона любила чіткий армійський режим. «Я б із задоволенням в армії залишилася, але кульгала», — згадує Наталія Яківна.
З війни Наталя повернулася до батьків, у Кемерово. Працювала головним лікарем у Кемеровській міській лікарні. 5 грудня 1951 року вийшла заміж за першого секретаря райкому партії Віктора Гаврилова. 1954 року Наталя народила сина, якого назвали Глібом. А на межі 1956 — 1957 років їхня сім'я переїхала до Туркменської Радянської Соціалістичної республіки: чоловікові Наталії у зв'язку зі станом здоров'я треба було змінити клімат, ідеально для цього підходила Туркменія.
45 років після демобілізації Наталія Потапова працювала хірургом і травматологом — аж до 1990 року. Вона винайшла свій метод лікування ран, які довго не загоювалися. У неї завжди було багато пацієнтів, безліч людей вдячні їй за допомогу. У Туркменії Наталія Яківна прожила 50 років. Сина її Гліба доля привела до України. Він забрав матір у Полтаву, коли її чоловік — батько Гліба — помер у 2006 році. Інвалід Великої
Вітчизняної війни І-ї групи Наталія Потапова вже чотири роки живе в Полтаві, за цей час звикла до нашого міста. Гліб Гаврилов, який у 1977 році закінчив Донецький медичний інститут, — головний позаштатний експерт області з тимчасової непрацездатності. Коли я запитала Гліба Вікторовича, чи вплинуло на вибір ним професії те, що його мама — лікар, він відповів, що так. Хоча більше це було бажання мами — щоб син, як і вона, став лікарем. А так — хто знає: можливо, Гліб став би професійним музикантом. Він учився у музичній школі, одержав диплом із правом викладання.
— Був період, коли я музику писав, потім — вірші, а тепер уже на прозу перейшов. От малювати не вмію, — зізнається Гліб Вікторович.
Він вважає, що пізно зайнявся музикою:
— Пісень сорок у мене є. У 1995 році написав останню, — розповідає.
Гліб Вікторович гарно співає, бере участь у різних фестивалях. Щороку виступає у Бузковому гаю під Диканькою, бере участь у художній самодіяльності. Його донька Катерина, внучка Наталії Яківни — професійний музикант: закінчила музичну школу, Полтавське музичне училище ім. М. В. Лисенка, а потім — Київську консерваторію. Зараз працює у Києві. Під час навчання у музичному училищі три роки підряд перемагала в обласному конкурсі, її визнавали найкращою піаністкою Полтавщини. Близько п'яти разів Катя брала участь у міжнародних фестивалях, була лауреатом Фонду талановитих дітей… Наталія Яківна гордиться своєю улюбленицею. А та гордиться бабусею — героїчною, мужньою жінкою, яка у далеких 40-х роках минулого століття взяла на свої тендітні дівочі плечі тягар
війни — і стала переможницею.
Фото з архіву Наталії Потапової
