Живуть поряд із нами люди, які є справжнім увічненням своєї епохи. Епохи, коли закладався економічний фундамент сучасної України, епохи, коли люди працювали дуже багато, їли мало, але при цьому залишалися веселими, життєрадісними і дружними.
Дуже дякую тижневику «ЕХО» за те, що підтримують мої скромні зусилля по збереженню історичної пам’яті нашого українського народу та нашої малої батьківщини. Разом ми почали цілий цикл публікацій, присвячених людям, які, на жаль, зараз залишаються непоміченими. Інколи — незаслужено забутими.
Так, зараз, як кажуть, у тренді всілякі інстаграмні дівиці та блогери з ТікТоку. Про них та про нинішніх мільйонерів‑скоробагатьків пишуть журналісти, про них знімають відеосюжети. А прості звичайні трудівники, завдяки просто несамовитій праці яких і з’явилася можливість для безбідного життя усіх отих сучасних «зірок», залишаються поза увагою.
Ще одна теперішня «крайність» — писати лише про тих, хто вже пішов із цього життя. Про загиблих, померлих і так далі, і тому подібне. Так, про загиблих і тих, хто помер давно, пам’ятати потрібно. Це — наш людський обов’язок. Інакше ми вже не будемо людьми. Але ж… Але ж потрібно нагадувати і про тих, хто нині живе поряд із нами. Про тих, хто, можливо, не надбав якихось великих статків, не заробив мільйонів. Але все своє життя чесно працював. Адже багато із тих, кого називають молодими людьми, вже й зараз уявлення не має про те, яким було життя 20, 30, 50 років тому. А знати і пам’ятати про ті часи, про людей, які тоді жили і працювали, ой, як потрібно. Адже так зберігається справжня, не спотворена пропагандистськими чи політичними вигадками історична пам’ять. Нижче — текст про людину, яка живе поряд із нами. Про людину, яка знає, що таке колгоспи і робота в них. Про людину, якій на своєму віку довелося і ГЕС будувати, і нині вирубані лісопосадки саджати.
У Ніни Кузенко відмінна пам’ять і почуття гумору. Незважаючи на свої «дев’ять десятків», вона почувається бодьорою і ще добре справляється по господарству, тримаючи в чистоті весь будинок і подвір’я. Ніна Яківна прожила вже більше 90 років. І, щоб описати все побачене нею, потрібно створювати цілу книгу, а не одну газетну публікацію. Та все ж, спробуємо коротко описати життєвий шлях справжньої людини-епохи.
Працювати тоді починали із 13 років
Ніна Яківна згадує:
— Народилася я 12 липня 1933 року. У цьому 2026 році вже мені буде 93 роки. Моє рідне село з давніх часів мало назву Суха Слобода, а не Сухе, як нині пишуть. У селі жило дуже багато людей, у колгоспі було три бригади душ по сто. Чимало сільськогосподарських робіт виконували вручну. Після війни техніки в колгоспі не вистачало, наймали з МТС (машинно-тракторної станції). У селі була десятирічка. Тоді в школу йшли з 9 років. Чотири класи закінчила і пішла працювати. Їсти носила механізаторам. На одне поле віднесу, поки вернусь, уже пора обід нести. Понесу обід, то ввечері вертаюсь додому. Батько Яків Васильович Голяник у 1935–1940 роках та після війни працював головою колгоспу, бригадиром. Але мені не було ніяких привілеїв. Тоді всі були рівні. І працювати доводилося усім — із малечку і від зорі до зорі.
Дороги робили чотири воли і троє дівчат
У післявоєнний період значна увага приділялася відновленню народного господарства, будівництву нових об’єктів. На колгоспи дали доручення, щоб кожне господарство зробило певну ділянку дороги. У 1950 році колгоспники із села Суха насипали дорогу біля села Дрижина Гребля.
Наша співрозмовниця розказує:
— Відбувалося це так. Одна пара биків оре землю, а друга пара волів ківшом тягне землю на дорогу, а три дівчини розгортають землю. Старшим від колгоспу на ділянці будівництва дороги біля Дрижиної Греблі був Патьоха Микита Володимирович.
Повернувшись із Дрижиної Греблі, Ніна Яківна пішла працювати на будівництво Перегонівської гідроелектростанції. Дерев’яними ношами носила пісок. Їздила в Тахтаївку грузити каміння на баржі.
Ніна Кузенко продовжує свою розповідь:
— Баржі тягали до Перегонівської ГЕС. Був наряд для колгоспу виділити людей на будівництво ГЕС. Бабуся розбудить у 4 ранку, а спати ж хочеться… Та піднімалися і йшли на роботу пішки із Сухої до Перегонівки. Працювали тяжко, та де та й втома дівалася, коли привозили кіно в село Кірово. То була радість, особливо для молоді.
Згадала Ніна Яківна, як у 1952 році разом з іншими дівчатами саджала ліс:
— Там, де Чернеча балка, саджали дубки, скумбію, аморфу та інші насадження. Ми саджали дерева і вздовж дороги в напрямку радгоспу «Передовик», утворюючи захисні лісосмуги. У той час відповідальними за цю роботу були голова сільради Кузьма Йосипович Мурейко та лісник Степан Йосипович Мурейко. Дуже жаль, що лісу вже немає, вирубали, нічого не залишилося.
У 1953 поїхала в Дніпро, гляділа по договору дівчинку. Професорську онуку доглядала. У 1954 році повернулася і влаштувалася підсобником на будівництво житла в Шенгурах. Цемент, цеглу носила.
У житті довелося працювати біля кролів, овець, курей, свиней, телят, корів. Трудилася і біля молотарки, і з сінограбаркою. Крім основної роботи, виконувала ще й обов’язки продавця товарів у Михайлівці. Було таке село, через ставок, поряд із Сухою.
Згадала Ніна Яківна, як у Кобеляках на стадіоні проводили виставку досягнень і передовики виробництва представляли свою продукцію. У 1949 році і їй випала честь показати людям кращих кроликів з їх колгоспу.
У її трудовій книжці 46 років трудового стажу.
Ніна Яківна, як і чимало українських жінок, любила в’язати, вишивала рушники, сорочки.
Із майбутнім чоловіком познайомилася в сільському клубі
У 14 років вперше вийшла в клуб. Там сподобався красивий парубок Іван. З ним 19 квітня 1955 року побралися. У сільській раді було зроблено запис про укладення шлюбу між 22‑річною Ніною Голяник і 25‑річним Іваном Кузенком. Потім, як і личить за українськими традиціями, зібрались рідні, привітали молоде подружжя, співали, танцювали, святкували народження нової сім’ї.
— З Іваном Терентійовичем, який працював ветлікарем у колгоспі, ми прожили 60 років. Він жодного разу мене не образив, — показуючи світлину свого покійного чоловіка сказала моя співрозмовниця.
Ніна Яківна — позитивна жінка, привітна, мудра, працьовита й щира в ставленні до людей, дванадцять років була депутатом сільської ради.
Здавалось би, що такого в цій жінці? І що цікавого в її житті? Ну, це для тих, хто живе, як курка, не задумуючись, не цікавлячись, не аналізуючи.
Але, якщо прагнеш, залишатися гомосапієнс, тобто людиною мислячою, то історію потрібно знати. У тому числі, й історію своїх бабусь, дідусів, батьків і матерів.
