Усі ми часто читаємо в газетах або дивимося по телевізору про неподобства, а той злочини, що чинять наші українські високопосадовці або скоробагатьки. І ремствуємо з цього приводу, мовляв, що в країні діється. Між тим, такі ж неподобства відбуваються і поряд із нами: у нашому районі, місті, селі. Тільки те, що відбувається в Києві, Полтаві чи навіть Кобеляках, ми бачимо. А ось те, як чудять у нас «під носом», чомусь не помічаємо. Про такі чудеса від сільських чиновників і хочу нижче розповісти.
Почну здалеку. Одразу після виборів до органів місцевого самоврядування, що відбулися у 2012 році і на яких головою тоді ще Кіровської громади обрали Сергія Пилипенка, я, як людина не надто заможна, звернувся до сесії сільради з проханням виділити мені земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства. Просив два гектари. Вільної землі на той час ще було багатенько і моя заява у відповідному списку стояла на першому місці.
А потім почалося «інтересне». Почалися якісь відмовки, зволікання, обіцянки «ось-ось» вирішити моє питання. Так минали роки. Що ще «інтересніше»: за ті роки, доки мене годували пустими обіцянками, деякі люди, котрі живуть поряд, у тій же сільраді, у тому ж селі, отримують цілком реальні гектари українського чорнозему. І надають їм по два гектари. І не одну ділянку, а кілька.
А ще мені інтересно, чи голосували за такі рішення місцеві депутати? Чомусь не віриться, що це відбувалося. Узагалі ж, я не з «прокурорських», але мені здається, що в таких рішеннях і діях керівництва Лебединської сільради явно прослідковується корупційна складова.
Як мою «паперову» землю шукали
А далі починається ще інтересніше. Працюю я у приватного підприємця. Якось попрохав його бухгалтера провести за мене земельні платежі. Вона й запитує, чи надавали мені якусь землю? Звичайно ж, чує у відповідь, що не було такого. А потім повідомляє мене, що за інформацією з сільради, мені таки надали один гектар землі і за неї потрібно платити податок. І вона це вже й зробила.
Почувши таке, прошу в роботодавця авто і мерщій їду в нашу «Верховну» чи то пак Лебединську сільраду. Там зустрічаю голову і запитую, де ж ота моя земля, за яку плачу податки. Потім разом із ним та землевпорядником починаємо той гектар шукати. Шукали довго, не менше години. Не знайшли.
Наступного дня я відправив на зустріч із нашими керівниками свою дружину. А їй показали якесь рішення за 1998 рік, за яким мені нібито виділили 0,85 гектара землі. На запитання, де ж та земля в натурі і де інші документи щодо неї, відповіді отримати не вдалося. У них, в сільраді, лише рішення є і більше нічого. Виникає логічне запитання: за що наші чиновники з головою на чолі отримують зарплату, що складається з податків, мною ж і заплачених?
І якщо ви думаєте, що така «чітка» організації праці в Лебединській сільраді стосується лише мене одного, ви дуже помиляєтесь. Наводжу інші приклади. Є у мого роботодавця, Леоніда Калакуцького, у користуванні два приміщення ферм, що залишилися з колишнього колгоспу. За землю під ними і ту, що поряд, він щорічно платить податок. З кожним роком сума сплаченої оренди зростає.
І, напевне, цілком логічно було б викупити все це у приватну власність. Заплатити один раз і вже не залежатимеш від змін у законодавстві чи примх місцевих чиновників. Тим більше, що поряд, у Перегонівці, фермери і підприємці вже давно таким чином викупили будівлю і землю колишньої тракторної бригади. Я про це запитав у Калакуцького. А він і відповів, що йому цього зробити не дозволяють.
От після цього логічних запитань стає ще більше. Чому на території однієї сільради одним можна вчиняти певні дії, а іншим — зась? І якщо таке відбувається, то чи не називається це корупцією? І чому такі факти не цікавлять прокуратуру, поліцію чи хто там у нас отримує зарплату за те, що бореться з корупційними діями?
Ой чия ж то баня, чиї ж то садочки?
Далі розповім про інші «інтересні» моменти з життя Лебединської сільської ради. Можливо, хтось ще пам’ятає дві статті, надруковані в газеті «ЕХО» у 2015 році. Одна з них наробила чимало шуму. У всякому випадку — серед людей, які проживають на цій території. Це була стаття про долю бані в селі Сухе. У ній йшлося про те, що фермер заплатив за цю будівлю. Потім була надрукована стаття-відповідь сільського голови. Сергій Пилипенко в ній стверджує, що грошей за приміщення ніхто не платив. Отака кардинальна розбіжність. Між тим, мова йде про громадське майно і про гроші, які мали надійти в сільський бюджет. Чомусь реакції на цю розбіжність з боку контролюючих органів не було.
Між тим, селом почали розповсюджуватися чутки про те, що одразу після продажу-непродажу сухівської бані Сергій Пилипенко поїхав на відпочинок у Єгипет. Можливо, він там вивчав досвід якогось древнього Атона про те, як установлювати податок на повітря і збирати з людей гроші за землі, якими вони не користуються.
Ще одна історія з громадською будівлею сталася пізніше і не набула такого розголосу. Є у нас в Гарбузівці приміщення колишнього дитячого садка. Як і годиться, занедбане. Усе той же Леонід Калакуцький зробив пропозицію нашому «обраному». Калакуцький запропонував відремонтувати будівлю і зробити з неї місце для зібрань жителів села. Здавалось, ухопитися б «обраному» за таку пропозицію. Адже за приватні гроші можна зробити добру справу для всієї громади. Ще й «попіаритись» на цьому. Але Пилипенко дав приголомшливу, як на мій погляд, відповідь Калакуцькому. «Обраний» не рекомендував займатися цією справою. Чому так? Згодом в Інтернеті ми знайшли відповідь на це питання. Виявилось, що земля під будівлею, подвір’я і половина садка, що поряд, уже приватизовані. Коли це було зроблено, чи були якісь громадська слухання, чи повідомляли по це «необраних» людей, ніхто не знає. І відповіді можна добитися хіба що у вже згаданій прокуратурі чи іншому силовому органі. Адже сам Сергій Пилипенко звітувати перед Гарбузівської громадою не поспішає.
А запитань до нього стає все більше й більше. От недавно якомусь дядьку з Кобеляк за сприяння сільради виділили двадцять гектарів землі з яругами поряд із селом Шабельники. І це в той час, коли землі потребують колишні атовці, а місцеві фермери теж із задоволенням взяли б нові поля в обробіток. Але ділянку чомусь отримує дядько з Кобеляк. А, може, то й не «дядько» зовсім, а «обраний»? Тільки нам про це він не каже. А готувати «запасний аеродром» таким «обраним», ой, як потрібно. Недаремно ж вони бояться, як вогню об’єднання громад. Знають же, що місця в керівництві нових громад їм не буде. Та й «темні» справи можуть розслідувати, якщо не прокуратора, то хоча б нові, чесніші керівники. Та це поки що лише моя суб’єктивна думка і позиція.
