Мешканець Тернівщини — 56-річний Сергій (прізвище чоловік попросив не називати) ставить поряд з конюшнею «крутого» джипа й пересідає на коня. І так — 2-3 дні на тиждень.
36-річні полтавці — подружжя Катерина й Олександр, які також не хочуть «світити» своє прізвище, найзмістовнішим проведенням вільного часу вважають прогулянки верхи на конях. Катерина — досвідчена наїзниця, сидить у сідлі з 15 років.
— А я навіть не думав, що коли-небудь сяду на коня, — зізнається Олександр. — Та Катя заразила й мене, і ось уже 2 роки їздимо верхи разом.
— Це захоплення влітає вам в копієчку?
— 100 гривень за годину — не такі вже й великі гроші. У всякому разі, задоволення того варте, — запевняє Олександр.
У 34-річної полтавки Марини Качури — своя історія: «Я почала приїжджати сюди й прив’язалася до кобили Династії. А тут її зібралися продавати. Тож я купила Династію, і тепер вона тільки моя. Узагалі ж мати власного коня — то моя давня мрія. А мрії, самі розумієте, повинні здійснюватися. Я займаюся верховою їздою майже 12 років. Думаю, це вже захоплення на все життя. Буває, приїжджаю сюди стомленою, розбитою або навіть хворою, а після 2–3 годин прогулянки верхи на Династії все як рукою знімає. Це просто якийсь «парадокс».
А 28-річний полтавець Владислав Панасенко має можливість, за його словами, поєднувати хобі з роботою. Він і коней тренує, і дає новачкам «ази» верхової їзди, окрім цього очолює групу з джигітовки (навчає трюкам на конях).
— В Україні є кілька трюкових ансамблів, які демонструють свою майстерність як у нас, так і за кордоном. Ми хочемо довести, що не гірші. І от уже незабаром на Сорочинському ярмарку матимемо таку нагоду, — розповідає Владислав. — Тренуємо коней м’якими методами, до наїзництва підводимо плавно, щоб вони розуміли: людина їм не ворог.
Ініціатор створення клубу — 39-річний полтавець Андрій Зязюн починав із 2—3 коней, а нині має їх майже 40. Він хоче, за його словами, зберегти орловську породу, оскільки любить рисаків (хоч утримує й шотландських поні — і для дітей, і для душі). На базі кінно-спортивного комплексу Андрій мріє організувати відпочинок для людей, які хотіли б злитися з природою: це ночівля на сіновалі, кінні прогулянки заздалегідь розробленим маршрутом. Один з таких маршрутів — до відомої криниці Петра 1 — уже діє. «Ми забираємося вглиб боліт, лісів, де рідко ступає нога людини», — розповідає Андрій. Минулого літа цим маршрутом провели навіть групу туристів з Польщі — ті лишилися задоволеними.
У Кованьківці я відкрила для себе ще одну дуже цікаву особистість (без таких людей світ був би нудним) і тепер хочу познайомити вас із нею. Це — 21-річна полтавка, студентка ветеринарного факультету сільськогосподарської академії Олена Сахарова. У Андрієвій конюшні стоїть її власний кінь Лабіринт.
— Я не маю ніякого стосунку до клубу верхової їзди, — одразу ж відмежовується дівчина. — Більше того, я взагалі противник споживацького ставлення до коней.
У Олени — свій світогляд: «Мені з самого малечку хотілося не осідлати коня, а дружити з ним. Натомість я бачила вуздечку — залізо в роті, якого тварина не може позбутися, шпори. Я бачила, що людина управляє конем за допомогою болю. Уявіть собі: яким сильним має бути біль, щоб змусити коритися таку горду, сильну тварину. І я дійшла висновку: це не що інше, як міжвидове гноблення. А взяти сідло: його слід підбирати індивідуально. У нас же їх штампують під середній розмір сідниць людини. А про коней ніхто не думає».
Олена не приховує, що свого часу їздила верхи: «Коли я падала з коня, мені так хотілося, щоб він не втік, а підійшов, ткнувся мордою. А цього ніколи не було. І я думала: ну, чому? Я його мию, прибираю в конюшні, чому ж він такий невдячний?»
— Я мешкаю в районі дослідного поля, — розповідає далі Олена. — Недалеко від нас стояла приватна конюшня. Я стала ходити туди, бо мене все життя тягне до коней. А тут якраз зібралися продавати двох коней, бо вони були нікому не потрібні. Тож я зателефонувала подрузі, котра мешкає в Англії, та приїхала й придбала одного з них. А я купила Лабіринта.
Так почалася ця історія дружби з конем. Саме дружби, оскільки Олена ніколи не піднімає на нього руку, не змушує робити те, що той не хоче. Дівчина вірить, що в коня є інтелект. А як інакше пояснити те, що Лабіринт подає ротом тазик чи палицю — у залежності від того, що Олена попросить. На прохання дівчини кінь піднімає передні чи задні ноги, стає дибки, робить розтяжку, сідає або лягає на землю чи ступає іспанським кроком, високо піднімаючи кінцівки.
— Зараз навчаю його бігові на місці й ходьбі на задніх ногах, — говорить Олена. — Ніяких секретів у мене немає. Просто потрібно поважати коня і змусити його поважати тебе. Коли я займаюся з Лабіринтом, у нього на шиї лише кордео — ним можна задати підйом передніх ніг або всього корпусу. А у мене в руках прутик — це ніби продовження руки. Ним можу доторкнутися до коня, щоб, скажімо, показати, яку ногу слід підняти. Моїм натхненником став ваш колега Олександр Невзоров — саме він виступив проти кінного спорту, який калічить коней, і започаткував кінну революцію, пропагуючи методи впливу на цих тварин без застосування сили. Навчаючи Лабіринта, я нікуди не поспішаю. Це приносить задоволення мені, та й він, бачу, не проти цих занять.
