Читайте також:
Справжнє мистецтво — це спалах душі і долі
Її численні натюрморти — переважно квіти, у яких безмір земної сили та свіжості, які духмяніють полем, садом, луками чи сільським квітником. Як, наприклад, «Конвалії» (2005), в якому, окрім весняної ніжності та тремтливої гри кольорів, якась особлива пишнота й буяння кожної пелюстки, кожного листочка.
Саме квіти — як ознаку нев’янучої пошани і захоплення — вплітає художниця в портрет козака Мамая, який, за переказами, показував зразки мужності й героїзму на її рідній Чутівщині. Квіти полум’яніють, немов відтіняючи волелюбний дух кобзаря-воїна й енергію думки.
Добиваючись якнайповнішого самовираження, Наталя Володимирівна пробувала свої сили в різній художній техніці. Пісенними й ніжними виходили у неї пейзажі-пастелі, ліричними — акварелі берегів Ворскли, Дніпра та інших річок. Найбільше часу віддавала і віддає музиці тонкої лінії. Кожну гілочку, кожну пелюсточку вона вимальовує так, що можна побачити прожилки. І сама зізнається, що в натюрморті найсильніша. І раптом тиха, але несподівана її фраза: «Я, знаєте, не художник».
«Я не художник…»Така самокритика дивує. У чому річ? Виявляється, ця жінка не має спеціальної художньої освіти. Точніше, вона не здобула диплома про закінчення якогось мистецького закладу. У неї — диплом агронома. Такий самісінький, як у її батька Володимира Григоровича та чоловіка — Олександра Олександровича…
Хоча я не розумію, чим він відрізняється від інших. Головне для справжнього митця не папірець, а душа. Бо якщо немає хисту, то не допоможуть і десять дипломів разом узятих.
Кожен її мазок ніби Богом благословляється. Її самобутній талант, вміння бачити красу довколишнього світу в стократ цінніші від будь-якої художньої освіти.
Кожну тему майстриня бачить по-своєму. Часто береться до цілком несподіваного для себе. З чого все це йде, жінка не знає й сама. Більше всього — із спостережень над життям (Наталя Володимирівна вісім років працювала головою Новокочубеївської сільської ради), з розповідей старожилів, з книжок та кінофільмів. Майстриня здатна працювати водночас над кількома картинами діаметрально протилежних жанрів: скажімо, над батьківською хатою, оповитою мальвами, червоними ружами та яблуневим садом; портретом красуні-циганки і сільським весіллям.
Іноді задум приходить легко. Складність відчуває у тому, як його найкраще реалізувати. Після розмови з матір’ю, відомою в усій окрузі вишивальницею, взялася писати її портрет. Але не дзеркальний відбиток вісімдесятилітньої жінки, а уявний. Невдовзі мати постала на полотні молодою, з довгою чорною косою, високо піднятою головою і безмежно теплою і щирою усмішкою. Коли батько побачив цей портрет, розплакався.
— Ти намалювала її точнісінько такою, якою я побачив її вперше… Не уявляю, як ти це змогла відчути…
А вона не знає й сама. «Просто, — каже, — взяла пензлик, фарби і намалювала…» Оце вам і відповідь на запитання — художниця вона чи ні. Справжнє мистецтво неможливо розкласти по полицях. Мовляв, спочатку слід взяти таку фарбу, потім таку… Справжнє мистецтво — це спалах душі і долі. Це всеперемагаюча весна світу.
Ось тому роботи нашої землячки Наталі Сіренко нині зберігаються майже у двадцяти музеях світу: в Україні, Росії, Голландії, Німеччині, Канаді, Аргентині… Декотрі з них наперебій закуповують колекціонери різного штибу.
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
