Більше трьохсот років тому Кобеляцьким краєм прокотилася грізна луна Північної війни. І не замовкає. Відбившись від Переволочної, резонує в душі кожного українця важким напівкріпацьким сьогоденням незалежно від того, знає він історію чи ні.
Не є таємницею, що багато наших земляків покинули Батьківщину в пошуках кращого життя. Чому ж у незалежній Україні душа господня, а така часточка є в кожній людині, послана на землю облаштовувати свій край, тікає з нього? Чому кобелячани, працюючи тут, вдома, отримують 1,5 тис. грн., а за таку ж роботу в Данії, країні розміром з Полтавську область, — 15 тис. грн. і більше?
Питання економічне, панове, криється у духовному, а дух — це, як я сказав вище, воля господня у людині. Отже, датчани мають її, як і ряд інших громадян світу, а ми — ні. Чому? Де втратили?
Отут ми наближаємось до висхідних джерел, до місця і призначення людини на Богом даній землі.
Нещодавно звернувся до мене міський голова Олександр Михайлович Ісип з пропозицією розробити концепцію монумента пам’яті українським звитяжцям періоду Північної війни 1709 року. Видно, доля кожному визначає свою справу в житті. Минуле прагне справедливості і призначає своїх пілігримів у сучасному. У багаторічних пошуках, опинившись на Кобеляччині, дослідив події того часу. А було ж що! Які гігантські хвилі, не менш значимі їх постаті пройшли цим живописним ландшафтом. Розкриті сторінки для цілих епопей. Що зміг вибрати, що відкрилося — подав у своїй драмі-містерії «Переволочна». Приємне відзначення міжнародною премією. Значить, забуття у наших душах не відбулося. Живі. Довелося брати участь в ініціативній групі при встановленні хреста загиблим козакам того ж періоду. І знову попіл героїв голосом істини стукає у наші серця.
То що ж сталося, панове, на землі, на котрій нам призначено бути? Чому не затухає і досі луна чийогось відголоску і не йде благодать звершень для нащадків?
З цими думами приступив у черговий раз, обдумуючи задане питання, розчищати духовні криниці нашого народу. Замулилися, занехаялися, забулися, а де і вода пішла.
Підійшов до першої — гетьмана Івана Степановича Мазепи. Так стоїть вона, небесна, і досі у Переволочній. Чиста, глибока, недоступна для невігластва, незаймана анафемою, бо того, хто служив людям, хто плекав Україну, єднав її собою, чужим прокляттям не візьмеш, не закидаєш, — пульсує.
Ви запитаєте, як пов’язана вона з нашим краєм? Так визначило провидіння і поставила печатку історія, що саме тут, на Кобеляччині, лишилися останні кроки нашого гетьмана, його біль, осмислення і заповіт на майбутнє для нас, нащадків. Як це космічно значимо! Інший народ, маючи таке, вознісся б уже одним цим іменем! Не забуваймо слова пророка нашого Тараса: «У своїй хаті своя правда і сила, і воля». Загарбник волі не дає. За відступи і зради — 300 років забуття, рабства на власній землі мали.
Друга криниця — генерального писаря Пилипа Орлика. Велична, кришталево чиста вода духу у ній повна докінцевою відвагою. Ні разу не зрадив української справи, хоч сам з чесько-польського роду, народився на території Білорусії. Отримавши булаву гетьмана в екзимі (у вигнанні), до кінця вів його справу. Відстоював ім’я поневоленої Петром І України, завершуючи головну справу свого життя — подаючи першу у світі Конституцію. Мурашки шкірою ідуть. Які люди, яка велич була і присутня собою на нашій землі!
Криниця третя — кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко. Будучи у конфронтації до гетьмана Мазепи, як у нас часто буває між можновладцями і політиками, зумів подолати у собі гординю, у час небезпеки відгукнувся на заклик Мазепи і возз’єднався зі своїми козаками в єдине ціле для порятунку України. На жаль, під Полтавою у 1709 році єдине русло духовної України було загачене північним сусідом, але тут, у нас, на Кобеляччині, на березі древнього Борисфена, вони троє продовжили свою небесну течію у своїх полум’яних душах.
Постатями Бог править народом? Де вони? Його благодать через Жанну Д’Арк повнить душі французів, через Яна Жижку — чехів, англійців — Уолта Тайлера, італійців — фра Дольчино, німці пізнаються іменами Флоріана Гейєра і Томаса Монцера І ці всі народи вільні, успішні, самобутні, багаті. Їхньою культурою ми милуємося, до них їдемо на заробітки.
Досліджуючи тему Північної війни, запитував багатьох українців: «Як ви ставитесь до постатей Петра І і Мазепи?» Більшість відповідей майже однозначна: «Пьотр, конєшно, Вєлікій, окно в Європу прорубав, а Мазепа — зрадник». Тож яку благодать, які 25 тисяч гривень заробітку ми хочемо мати у себе, коли славимо катів, котрі вікна та ще й нашими руками прорубували, бо ж там свої народи жили. А своїх патріотів, в угоду поневолювачам, у власному забутті проклинаємо… А маємо ж таку Богом натхнену землю і роботящі руки. Так просвітлюємо ж голови і душі свої. Дивись, і Бог озирнеться на нас.
Замовлене вилилось на папір гарячими словами. І будь на те воля ваша, проступлять співзвучно на камені, поєднуючи розірвані віки і відновлюючи долі наші Україною: «Дорогою мужності від Полтави до Переволочної літа 1709‑го кобеляцькою землею у вічність пройшли, вірні сини твої, Україно:
— Гетьман України І. С. Мазепа
— Генеральний писар Пилип Орлик
— Кошовий отаман Запорізької Січі Кость Гордієнко
— Військова старшина, запорізькі козаки, ополчення».
