Член Національної спілки художників України Тетяна Волошко створює прекрасні гобелени, а віднедавна почала виготовляти ще й дивовижних ляльок.
Сьогодні ця жінка має можливість присвятити себе творчості. А був час, коли мусила займатися дрібним бізнесом і для творчості часу не вистачало. Її невеликий магазин і кафе зрештою стали збитковими. Потім Таня зустріла свого теперішнього чоловіка Євгена...
— Завдяки Жені я торгівлю покинула. Він сказав: «Займайся творчістю», — розповідає пані Тетяна. — І я роблю ляльок. До трьох годин ночі сиджу — не можу відірватися...
— Чому, Тетяно, ви захопилися саме цим рукоділлям?
— Ми з чоловіком поїхали до старшого сина в Київ, і там я побачила, яких гарних ляльок виготовляє дружина синового товариша. Вона дала мені книгу, де детально описано, як це робиться. По тій книзі я все й вивчила. Це було не складно, бо ще під час навчання в інституті я освоїла скульптуру, а скульптура дає відчуття матеріалу. Ми вивчали анатомію, аби правильно зображати людину — щоб руки не були короткими, голова — завеликою. Щоб усе було пропорційним.
— Багаж знань у вас чималий...
— Я закінчила Харківську художню школу імені Рєпіна та художню студію у Харкові, Харківський художньо-промисловий інститут і Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва.
— Важко було Вам змушувати себе займатися торгівлею, коли хотілося творити?
— Звичайно, я тоді не могла займатися творчістю так інтенсивно, як останні шість років. Але однак вдома я ткала гобелени, малювала.
— Що необхідне, щоб зробити ляльку?
— Перш за все уявити образ цієї ляльки. Взяти дріт, зробити руки-ноги, так, щоб не поламалися. Кожен пальчик складається з дротика... Я люблю робити ляльок красивими, повітряними. Це дуже складний і копіткий труд. Помічаю цікаві деталі в одязі випадкових зустрічних і використовую, коли шию сукні лялькам. Один час я працювала у ательє майстром верхнього одягу...
— Чоловік цікавиться тим, що Ви робите?
— Цікавиться і намагається допомагати. Якось приніс мені фото Землі з Космосу. І в мене відразу ідея з’явилася — зробити «космічну» виставку з ляльками, інтригуючим сюжетом. А ще — «балет», де ляльки — в русі. Пластику, скульптуру в русі я вивчала ще в художній школі.
— Звідки Ви берете образи для ляльок? Вони у вас усі такі «дорослі»!
— Кажуть, що мої ляльки на мене схожі. Але ж я й ліплю образи! Мене запитують: «Як ти вигадуєш костюми?». А я одягаю ляльок відповідно сюжету. Наприклад, у сюжеті «Годинник зупинився» сам годинник творив гаму: чорне з золотом. А в сюжеті «Подих вітру» лялька в білому. «Покровительку жаб» логічно одягти у щось крикливе. Дуже подобаються мені ляльки в народному стилі. Костюми їхні прикрашаю тасьмою, вишивкою, мереживом...
— А де Ви берете тканини для пошиву одягу лялькам?
— Ходила в секонд-хенд, коли галстук там коштував одну гривню. Тепер купую в магазинах нові шматочки. У Харкові є галерея тканин колосального розміру — там можна знайти все, що забажаєш. Купити, наприклад, двадцять сантиметрів якогось атласу, щоб не шукати у секонд-хенді. Коли їжджу у Харків, завжди заходжу туди. Та й у Полтаві є хороші магазини. Зараз я відбираю тканини цілеспрямовано, а не беру просто те, що сподобалось. Добре, що є з чого вибирати. Іноді, за сюжетом, «зістарюю» матерію спеціальним барвником. Для «Годинника...» «зістарила» під XVI-XVIII століття.
— Життя митця нелегке?
— Життя, звичайно, важке у всіх художників. Хто з них скаже, що прожив, тільки займаючись мистецтвом? У художника також є сім’я, заробляти треба, забезпечувати... Творчістю займаєшся завжди в ущерб сім’ї. Рідко буває, щоб відразу став знаменитим і жив із продажу робіт. Спочатку треба зробити ім’я — безсонними ночами. Я дуже вдячна своєму чоловікові за те, що не мушу думати про шматок хліба.
— Як художниця, Ви працюєте в різних техніках?
— Пишу і олією, і аквареллю. Лялькам голови розмальовую олійними фарбами. Для гобеленів використовую акварелі з гуашшю (щоб гобелен виткати, треба спочатку на картоні зробити підмальовок під нитки)...
— Яка ваша найбільша мрія сьогодні?
— У Києві я відвідала галерею ляльок «Парсуна», мені там дуже сподобалося. От і подумала: чудово було б в у Полтаві зробити щось подібне. Нехай би там експонувалися не лише ляльки, а й живопис. Можна було б при цій галереї і студію відкрити для дітей, учити дівчаток виготовляти ляльок. Але для цього потрібні чималі кошти.
— Отже, будемо сподіватися, що галерея ляльок у Полтаві колись таки буде. Якщо вже така ідея витає в повітрі...
— Коли чогось дуже хочеш, це збувається. Принаймні, я готова зробити все, що в моїх силах.
