У 1999 році маловідома на той час російська рок-група «Запрєщонниє барабанщікі» проспівала пісню, яка стала ледве не пророчою. Той, хто слухав, має пам’ятати, що в пісеньці йдеться про те, що якісь невідомі «убілі нєгра» ні за що і тепер той не йтиме грати в баскетбол і не танцюватиме хіп-хоп, тому що мертвий.
Прошу не надто гніватися фанатів всілякої толерастики, але в ті дрімучі часи негри ще жили на планеті Земля. Це зараз залишилися виключно афроамериканці, афроєвропейці і так далі, і тому подібне.
Не думаю, що «Запрєщонниє барабанщікі» претендували на статус якихось пророків. Хлопці просто валяли дурня, пили, гуляли і виходили на сцену. Ту пісню довго не пускали в ефір, а коли пустили, вона миттєво зробила невідомих до цього рокерів знаменитими.
Через двадцять один рік у США відбулася подія, яка повторила сюжетну лінію знаменитої пісні. Убитий у Міннеаполісі Флойд Джордж теж любив хіп-хоп, реп, баскетбол і американський футбол. І вбили його таки ні за що. Хоча цього разу відомо, хто.
Взагалі, коли убивають людину — це погано і неправильно. І навіть тоді, коли жертвою поліцейського свавілля стає чоловік із, м’яко кажучи, неоднозначною репутацією, адже покійний шість разів вчиняв різні правопорушення, серед яких розбій і зберігання наркотиків. Безумовно, він не заслуговував на те, щоб бути задушеним коліном поліцейського. Та й ніхто не заслуговує.
Але справа, як на мене, не в біографії, кольорі шкіри і навіть не в самій смерті Флойда Джорджа. Мене особисто насторожує реакція на подію. Зізнаюся чесно, дізнався про неї випадково, прочитавши пост у Фейсбуці. Телевізора ж не маю, як не маю часу на його перегляд.
А ось почитавши про той американський Майдан, згадав дискусію під однією з давніх редакційних у «ЕХО». Тоді дехто із коментаторів дивувався і навіть обурювався авторським зізнанням у відсутності в домі телевізора. Мовляв, як так можна жити. Тим більше, журналісту, який має бути в курсі всіх новин. Та й звичайні люди мають знати, що ж відбувається у світі. А для цього телевізор потрібен. А ще під однією редакційною, надрукованою у минулому номері, один із коментаторів написав, що книги взагалі не потрібні, а їх прочитання є марною тратою часу. Сподіваюся, що коментатор просто іронізував, інтелектуально провокував. Хоча… Можливо, людина дійсно так вважає.
Хоча весь отой сучасний шухер навколо загибелі афроамериканця, знову ж, на суб’єктивну думку автора цієї статті, лише підтверджує, що книги таки читати потрібно, а дивитися телевізор шкідливо. Особливо для мозку. От давайте поміркуємо разом над різницею між книгою і телевізором. Не буду говорити про всі нюанси, згадаю про один, як на мене — найважливіший. Автор книги, створюючи її, взагалі не знає, чи її прочитають. Ну це я про хорошу книгу пишу, а не про модні романи. І не знає автор про те, як і хто сприйме його творіння, якою буде реакція в читача.
А ось автори «тєлєвізора» чітко знають, що їх «продукт» буде спожитий. І навіть можуть прорахувати реакцію. І, що найголовніше, чітко усвідомлюють, навіщо показують той чи інший сюжет.
А тепер подумайте і скажіть самі собі щиро — навіщо вам знати про смерть головного героя пісні «Убілі негра». Навіщо отой театр із кількахвилинним плачем мера Міннеаполіса біля гробу чоловіка, якого він до цього і в очі не бачив та з яким до цього, швидше за все, і на одному гектарі не присів би. І навіщо оті понти із золотою домовиною? Яка ж хвора уява має бути в людей, які поклали труп іншої людини в гроб із золота. Та невже на ті гроші не можна було б когось від онкохвороби вилікувати?
Так можливо, весь отой театр абсурду і показують виключно для того, щоб відволікти «уважного» глядача від дійсно важливих проблем. Щоб дивився, щоб переживав, щоб часу на читання книг і на роздуми не було. Про коронавірус уже забули? Про те, що потрібно комусь відповісти за цю аферу, думати ніколи? Ну, звичайно ж, «Убілі негра», коли ж тут думати.
