Після виходу в світ статті під назвою «Історія трактора», у якій мова йшла про кумедну ситуацію, яка колись виникла навколо трактора, що стоїть на постаменті поряд із будівлею колишнього управління сільського господарства, до редакції почали телефонувати різні люди. Їх реакція на публікацію була різною. Але всі сходились на думці, що в пресі потрібно більше уваги приділяти висвітленню історії рідного краю.
Одними з перших, хто зателефонував до редакції, були відомі в Кобеляках і громаді люди — Петро Лаврик та Василь Гордійко. Вони вказали на неточності, допущені в публікації, та попрохали їх спростувати. А Петро Лаврик висловив готовність особисто приїхати в редакцію і розповісти про інші моменти з історії пам’ятника.
Взагалі в Україні пам’ятники трактора ставлять, точніше, ставили, досить часто. Вони є в багатьох великих і малих містах. І майже в кожному населеному пункті з місцевими пам’ятниками пов’язані різні історії та навіть легенди. Як виявилося, є вони і в кобеляцького трактора.
…Наша розмова із Петром Лавриком, який колись був директором «Сільгосптехніки», одного з найпотужніших міських підприємств, почалася з дискусії. Але вона не переросла в банальну суперечку.
Петро Львович не погоджувався з тією частиною першою публікації про трактор-пам’ятник, де мова йшла про вживання алкоголю в ті часи. Як і з тим твердженням, що колишні легендарні місцеві футболісти могли в перервах між таймами вживати горілку.
Схожі претензії пред’явив і Василь Гордійко. Василь Макарович уточнив їх суть.
Він сказав:
— Те, що почали згадувати про історію рідного міста і краю — це дуже добре. Я це щиро вітаю. Але, на мою думку, в статті про трактор забагато місця приділено моменту, як тоді пили. Та не пили тоді більше, аніж зараз. А от працювали набагато більше і тяжче. Прохання продовжити тему, виправити деякі моменти і все буде добре.
Що ж, тема алкоголю завжди була неоднозначною. І про те, коли його вживали більше — у семидесяті роки минулого століття чи зараз, можна сперечатися довго і нудно. Але із тим, що тоді українці працювали тяжче і більше, сперечатися не буде ніхто. Як і з тим, що це дуже добре, коли тодішні і нинішні керівники близько до серця беруть будь-яку неоднозначну інформацію. Це означає, що людям не байдуже.
Пам’ятник трактору з’явився завдяки Копельцю
А тепер про більш конкретні факти, які можна перевірити. І на висвітленні яких наполягали і Лаврик, і Гордійко.
Вони в один голос заявили, що автором ідеї та ініціатором втілення проекту із встановлення пам’ятника трактору на постаменті поряд із управлінням сільського господарства є теперішній міський голова Олександр Копелець. А в той період часу Олександр Олександрович керував Кобеляцькою райдержадміністрацією.
Василь Гордійко наголосив:
— Ми з вами можемо по різному ставитися до Олександра Копельця, по різному оцінювати його діяльність. Але пам’ятник трактору — виключно його заслуга. Ні Чернявський, ні Перекопний, згадані в першій статті, до цього не мали ніякого відношення.
Про це ж говорив і Петро Лаврик під час свого візиту до редакції.
За його словами, ні Володимир Чернявський, ні Леонід Перекопний не були секретарями райкому КПРС. Вони в основному працювали в органах виконавчої влади. Хоча певний період часу Володимир Семенович працював завідуючим промислового відділу райкому. Але ні першим, ні другим секретарем він не був.
Леонід Перекопний також у основному був господарником і співробітником органів виконавчої влади.
Щодо пам’ятника, то Петро Лаврик підкреслив:
— Той трактор дійсно ще до нас стояв у Кобеляках як пам’ятник ближче до вулиці Шевченка. Щодо того, як його хлопці намагалися завести… Так, усе місто цю історію знає і переповідає. Але я думаю, що то вигадка. Така собі місцева легенда. Певний період часу він, той трактор, був на зберіганні в «Сільгосптехніці». Потім у першого секретаря райкому Миколи Слинька з’явилася ідея облаштувати музей під відкритим небом. Почали готувати місце — зараз там пустир поряд із автозаправкою. І трактор цей теж мав там стояти. Але потім влада партії фактично закінчилася. А далі — розпад Союзу і так далі, і тому подібне. Ідея Слинька залишилася нереалізованою.
Аж доки в 2001–2 роках до цього проекту не повернувся тодішній голова РДА Олександр Копелець.
Кобеляки — Магдалинівка і назад
Петро Лаврик розповів цікаву історію, пов’язану із встановленням трактора на постамент у центрі міста.
Він згадує:
— Стояв той трактор у нас у «Сільгосптехніці». А до нас тоді їздили за запчастинами голови колгоспів із половини України. Потужне ж підприємство було. І майже всі керівники господарств заглядалися на той раритет. Кожен хотів собі такий пам’ятник. І от один голова із Магдалинівського району таки випросив його у нас. Віддали. Але досить швидко забрали назад.
У один прекрасний день голова РДА Олександр Копелець вирішив відновити пам’ятник. І, звичайно ж, згадав про трактор у «Сільгосптехніці». Зателефонував Лаврику. І дізнався, що трактор поїхав у Магдалинівку. І дав два-три дні на його повернення в Кобеляки.
Довелося Лаврику разом із підлеглими терміново їхати в колгосп під Магдалинівку і вмовляти голову повернути техніку. Інакше все могло закінчитися криміналом. Голова виявився людиною адекватною, він усе зрозумів і повернув техніку.
Лаврик зараз уже посміхається:
— Це зараз воно смішно. А тоді було не дуже. Ми ще по трактор їдемо, а в Кобеляках уже постамент під його встановлення готують.
А як же без жінки
Історія з трактором не була б історією, аби в ній обійшлося без жінки. Щоправда, тут мова йде не про якусь світську левицю чи модель, як у сучасному пластмасовому перевернутому світі.
У історії з трактором фігурує «зірка» того часу — Анастасія Захарченко. Анастасія Кіндратівна була звичайною трудівницею, механізатором самого широкого профілю. Вона могла управлятися і з трактором, і з «полуторкою», і з легковим автомобілем.
У свій час саме Анастасія Захарченко брала безпосередню участь у процесі евакуації тодішньої МТС, на балансі якої перебував трактор. Коли німці під час війни вже наближалися до Кобеляк, надійшла вказівка вивозити техніку.
Анастасія Захарченко сіла за кермо «полуторки», у якій в кузові сиділи родини працівників машинно-тракторної станції. А за нею їхав трактор. І так вони подолали кілька сотень кілометрів спочатку до Харкова, а потім до Волгограду.
Довелося жінці і біля трактора порпатися. Син Антоніни Кіндратівни Володимир розповів, що мама згадувала, як пошкодила руку, заводячи ту техніку. Це ж вам не сучасний «Джон Дір», там кнопок не було, там ручку крутити потрібно.
Так що наш трактор побував і у Волгограді, а потім благополучно повернувся в Кобеляки.
…Щось підказує, що на цьому історії з трактором-пам’ятником ще не закінчилися. Якщо хтось має інформацію щодо нього — звертайтеся до редакції. Із задоволенням будемо публікувати.
