Нічого випадкового в житті не буває. Не без небесного благословення я потрапила в Кобеляки. Що є таке місто в Україні, я, звісно, знала, так як мій знайомий їздив туди на зустріч прихильників Миколи Касьяна. Але й гадки не мала, що доля дасть мені шанс у ньому жити.
Перше враження — здивування від географічного розташування містечка. Як можливо було побудувати місто, у якому вулиці ідуть то вверх, то різко спускаються вниз. По Кобеляках можна пересуватися пішки, кому поталанить — на велосипеді, а якщо зовсім щастить — то на автомобілі.
Походивши пішки декілька днів, я вирішила знайти книжку про містечко і спробувати знайти відповіді на свої питання. Однак у книжкових магазинах ні художньої, ні наукової літератури про Кобеляки я не знайшла. Але не знітилася і з характерною для мене упертістю пішла шукати істину до бібліотеки. Мені здавалось, що дівчата мені зраділи, так як знають про своє місто дуже багато. Я потоваришувала з цими чудовими, обізнаними в своїй справі людьми. Вони так зворушливо розповідали про своє місто, ще й підтверджували це літературними даними. Я не тільки записалась на абонемент, а й із задоволенням ходила в читальний зал.
Оскільки в час війни отримала психологічний стрес, то в один прекрасний для мене день вирішила завітати в центр життєстійкості, що функціонує в Кобеляках. Там познайомилась з подружжям Іриною та Ігорем Ткаченко, які працюють в цій установі. Ці люди виявилися справжніми фахівцями у своїй справі. Уже під час першої розмови, вони зуміли так налаштувати мене до себе, що дійсно стало набагато легше. А ще запропонували арт-терапевтичні заняття в групі, де я отримала додатковий заряд позитивної енергії. Звичайно ж, це лише заохотило до нових зустрічей. Коли я розповіла про своє захоплення в’язання крючком, мені організували виставку робіт, а хор ветеранів подарував музичне привітання. У мене склалось таке враження, що я в якомусь чудовому, ледве не казковому місті, де люди з любов’ю відносяться один до одного. Побачивши мій дещо пригнічений стан, учасники хору ветеранів вирішили, що наша українська пісня мені може допомогти, і запросили на свої репетиції, навіть одягнули в свій чудовий концертний костюм.
Також я звернула увагу на мальовничість Кобеляк. У містечку буквально хочеться дихати і дихати, таке тут чисте повітря. У самому центрі міста на вулицях ростуть величезні ялинки, розташовані парк і сквер. Доводилося бачити, як прямо по вулицях бігають і скачуть білочки. Ця природа нагадує казку.
На околиці протікає річка Кобелячка, так лагідно її називають місцеві мешканці. Вона впадає в більшу річку Ворсклу, і вони вже вдвох весело і дружно несуть свої води до Дніпра. Ще тут на річці є величезні гранітні камені, чудовий пляж. Також бачила, як люди пливли по річці на байдарках.
Місто вражає не тільки природою, а передусім людьми, які тут живуть. Усі між собою спілкуються, мов би родичі або друзі. Ознайомившись із книгою Костянтина Бобрищева «Отчий дім», я була вражена кількістю чудових, знаменитих на всю нашу Україну, та й на весь світ людей, яких виростили Кобеляки та район.
У магазинах тобі обов’язково будуть пропонувати і новинки, і про товар розповідають з такою любов’ю, що його не купити неможливо. А ще тут є маленький магазин, який поруч з «Маркетоптом», де дівчата, котрі продають товар, просто неймовірні. Я не бачила жодного покупця, який би вийшов з магазину без покупки. Вони так швидко і гарно розказують про свій товар, про звичайні, по суті, речі, котрі ми щодня купуємо, що неможливо втриматися і щось у них не придбати. А як приємно слухати справжню чудову солов’їну мову! Напевне, вона наймилозвучніша саме на Полтавщині.
Я вдячна долі, що потрапила в це чудове місто, я в захваті від людей, які тут живуть. Я їм вдячна, що вони зігріли моє серце, зігріли мою душу, я відчуваю тепло цих людей.
