Популярний блогер В’ячеслав Кинько, який розповідає про сільське життя через відеохостинг Ютуб, виявився колишнім військовим, котрий п’ять років віддав службі в армії. А зараз повернувся на свою малу батьківщину в маленьке село Куст-Кущі. І там будує своє вже цивільне життя.
Відеоканал, який створив і веде В’ячеслав Кинько, носить назву «Село, як є». Свої сторінки у В’ячеслава є і в Фейсбуці, і в Інстаграмі, і в ТікТоці. Та все ж найпопулярнішим є його канал саме на Ютубі. Зараз у блогера майже 13 тисяч підписників. А в своїх відео він розповідає фактично про власне життя в маленькому селі Куст-Кущі, що розташоване на території Блицької громади.
У принципі, зараз блогером може стати кожен. Для цього достатньо мати смартфон та регулярний доступ до Інтернету. Тому різного виду блогерів рахують мільйонами. У тому числі, і в Україні.
Та все ж, блог, який веде В’ячеслав, одразу привертає увагу. Автор цієї статті вже при першому перегляді відео В’ячеслава звернув увагу на два моменти.
Момент перший — достатньо професійна подача матеріалу. В’ячеслав цікаво розповідає, у нього гарна мова, уміло побудовані речення (від автора: уже під час особистої зустрічі стало відомо, що Кинько багато років працював у журналістиці). Саме тому його прості сюжети про буденне життя в селі викликають цікавість.
Момент другий. Максимальна правдивість, що зрештою є однією із складових професійності. В’ячеслав розповідає не лише про свої успіхи та досягнення, а й про помилки і прорахунки. Він говорить:
— У коментарях після деяких відео мене частенько називають лохом. Мовляв, та хто ж цього не знає. Або — та зрозуміло, що не так робити потрібно. Але ж для того, щоб дізнатися, як робити правильно, інколи потрібно пройти і через невдачі.
Момент третій. Канал В’ячеслава — це не бізнес. Він — не продає власний досвід, власні відчуття і переживання.
Ні для кого не є секретом, що більшість блогерів намагаються прямо або опосередковано заробити на тій інформації, або, як зараз модно говорити, контенті, котрий створюють. Хтось прямо рекламує себе і пропонує свої послуги чи товари, ще хтось заробляє на прихованій чи явній рекламі чужих товарів. На самій кількості переглядів, за які платять соцмережі, заробляють одиниці. Адже і Ютуб, і інші платформи платять за перегляди буквально копійки.
Те, чим займається Кинько, можна без перебільшення назвати документалістикою. Він документує життя сучасного українського села і те, як людина, що переїхала із урбанізованого середовища, намагається жити в «глибинці».
Передивившись кілька сюжетів із відеоканалу «Село, як є», виникло бажання познайомитись із їх автором. І написати про нього. Інтуїція підказувала, що з цього може вийти щось цікаве. І, як виявилося, інтуїція не підвела.
Освідчення в окопі і рятівна тиша
Уже через кілька хвилин спілкування із В’ячеславом на його садибі в Куст-Кущах стало зрозуміло — тут можна писати не статтю, а цілу повість. Ремарк, напевне, написав би цілий роман. Тут — не лише про блогерство і усвідомлений дауншифтінг, тут ціла драма, ціла історія, трагічна і оптимістична одночасно.
Як виявилося, Куст-Кущі є малою батьківщиною В’ячеслава Кинька. Він показав залишки хати, в якій на березі річки Завалійки жила його прабабуся. Тому, коли після п’яти років служби в лавах ЗСУ (а В’ячеслав служив із 2015 року по 2019‑й, а потім із 2022‑го по 23‑й воював), пережитих боїв і отриманих контузій, В’ячеслав демобілізувався, то майже одразу вирішив жити саме в селі. Каже:
— Я коли вже після того, як оселився в Куст-Кущах, забирав речі із своєї харківської квартири, то вже думав: «Як я в цих чотирьох стінах жив раніше?». Це ж неможливо навіть порівняти із сільським життям. Ту я знайшов спокій і тілесний, і душевний. Після контузій я не можу жити в шумі і гаморі. Мені потрібна тиша. А вона є лише в таких селах.
У Куст-Кущі В’ячеслав переїхав разом із дружиною Анною. Вона — корінна кобелячанка. Як і чоловік, у свій час добровольцем пішла на війну. Вони познайомилися в окопах під Бахмутом. Там і вирішили, що одружаться.
У Куст-Кущі родина Киньків переїхала в 2023 році. Тут вони купили великий будинок, а згодом придбали й інший. В’ячеслав пояснює:
— Мені потрібні луки для випасання моєї худоби. І щоб та земля була у моїй власності, щоб її ніхто згодом не розорав під пшеницю чи кукурудзу.
Усе починалося із собак та котів
Попередні власники будинку в «спадок» залишили Кинькам трьох собак і трьох котів. Ще одну кішечку на ім’я Боня молоде подружжя привезли із собою. Вона до них прибилася у вже згадуваних окопах під Бахмутом.
Так що, напевне, сама доля веліла В’ячеславу займатися тваринництвом. Адже він та Анна вирішили господарювати в селі самостійно, ставлячи за мету прогодувати себе і заробити, продаючи лишки продукції.
Для В’ячеслава, людини, яка більшу частину свого життя працювала за комп’ютером і служила в армії, всі, без винятку, сільські роботи були незвичними.
За його словами, він набив силу-силенну метафоричних і цілком реальних гуль, пробуючи самостійно розвивати той чи інший сільський бізнес. Чоловік говорить, що перепробував більше двадцяти різних способів заробітку на селі. Частина «бізнесів» завершилися цілковитим фіаско. І про це блогер теж відверто розповідає у своїх відео. Із вирощуванням різних городніх та декоративних культур у нього поки що не склалося. А ось тваринництво, як кажуть, «зайшло».
Зараз сім’я утримує двох дійних і двох молодих корів. Проблем із реалізацією продукції немає. В’ячеслав і Анна не продають молоко, як сировину, а переробляють його самостійно. А вже після цього продають сметану, сир та інші продукти в Кобеляках на ринку.
А починали Киньки не з корів, а з овець. Зараз в маленькій кошарі у них живуть 24 овечки, баранці і ягнята. Овець реалізують або на м’ясо, або бажаючим їх розвести на розплід.
Також В’ячелав думає над тим, як використати овечу вовну. Бажаючих її купити немає. А сама шерсть на вівцях відростає регулярно. Тому господар вивчає питання про те, як нею можна утеплити дах будинку.
Ще в них були породисті кури. Але там теж наробили помилок і вирішили поки що відмовитися від цієї птиці. Хоча цесарок та індиків утримують. І цапа з козою теж. А ще — качки, кролі та в’єтнамські поросята. Такий собі своєрідний Ноєв ковчег.
У перспективі — відновлення невеличкого ставка, який раніше був біля садиби Киньків.
У принципі, все, як у відомій народній пісні — і ставок, і млинок, ще й вишневенький садок.
Не втрачене покоління
На початку цієї статті була згадка про видатного німецького письменника Ремарка. Його, як і іншого видатного романіста Ернеста Хемінгуея, називають співцями «втраченого покоління». Вони писали про покоління, яке воювало, яке пережило всі жахіття війни. Писали про тих, хто пережив концтабори, еміграцію і окупацію. Писали про те, як колишні солдати так і не зуміли знайти свого місця в цивільному житті. Саме за це, за незмінний трагізм і відчуття безвиході, Ремарка і називати співцем «втраченого» покоління.
В’ячеслав теж воював. Про нього теж можна писати і знімати. Але при спілкування із ним не виникає відчуття, що говориш із представником втраченого покоління.
Навпаки, Кинько сповнений енергії, життєрадісності і віри в краще майбутнє.
Він щиро прагне до того, аби зробити своє життя повністю автономним, не залежати ні від кого і ні від чого.
Каже:
— Маю за мету тим, що вирощу і вироблю, нагодувати родину, заробити на лишках. А ще маю так облаштувати садибу, щоб мати все власне, у тому числі і енергію. А що? Дров’яне опалення маю, свердловину для подачі води і криниця теж є.
Залишилося лише встановити сонячну електростанцію.
Думаю, що встановить.
