— Вісімдесят сім років живу на світі, багато чого бачив і пережив, а ось той день, коли одружувались, пам'ятаю до найменших дрібниць, — усміхається Микола Данилович Чуприна. — Тоді на стадіоні святкували День молоді. Майже всі хлопці були в гімнастерках і галіфе. Більшість щойно повернулися з фронтів Вітчизняної війни. А мені мама припасла батьківську вишивану сорочку й сірі полотняні штани. На жаль, не знайшлося в неї взуття. Відтак, довелося залишитись у солдатських чоботях. Звісно ж, не по сезону, зате на фоні інших я був як різдвяна крашанка. Дівчата не зводили очей. Була серед них і Паша. Вона подобалась мені ще до війни, а ось я їй, очевидно, не дуже. Проте вирішив ризикнути й освідчитися. Але як піді-
йшов — розгубився, і замість «люблю» випалив: «Ти б не пішла за мене заміж?» Вона від несподіванки аж заклякла. Дивиться і мовчить. А потім: «А чого б і ні?..»
Всю дорогу до загсу ми не сказали одне одному й слова. Я боявся навіть поглядом все зіпсувати. Щоб вона, чого доброго, не передумала. Окрім нас у той день одружувалися ще три пари. Тоді не треба було чекати місяць, як зараз. Прийшли, подали заяву — і вже подружжя.
Весілля не справляли. Бо ні в мене, ні в Паші не було за що. Ото тільки мама наварила повний казан вареників та дістала з погреба приховану пляшку вишнівки. Посиділи, повечеряли й полягали спати… У першу ніч я навіть не доторкнувся до Паші. Хоча не заплющував очей до ранку. Лише на п'яту ніч вона стала моєю. Тоді й зізналася, що давно любить.
…Їхній первісток народився справжнім богатирем – майже чотири кілограми. Сусідка, котра першою зайшла до хати після повернення дружини з пологового будинку, сказала: «Ось подивитесь, з нього буде військовий». Дійсно, так і вийшло: після школи Гриша подався до військового училища. Тепер живе в Санкт-Петербурзі. Є ще в них донька Катя – вона в Москві.
Колись Микола Данилович теж мріяв жити у великому місті. Воно його не зовсім вабило. Притягував театр, бо замолоду чоловік брав участь у фабричній художній самодіяльності — співав, танцював, грав у народнім театрі. Міг би стати артистом, вивчитися, але не судилося, лишився лише палким прихильником мистецтва. І все життя пропрацював на валяльно-повстяній фабриці. Нині її в Кобеляках уже й у спомині немає, а колись це було успішне підприємство.
— Будь-яка робота, — говорить Параска Костянтинівна, — якщо її виконувати з любов'ю, перетворюється на мистецтво. Коля вмів і теслювати, і дах перекрити, і валянки збити. До речі, це не таке вже й просте діло. Треба, щоб валянок був і м'який, і міцний, і легкий, і щоб у сорокаградусний мороз грів, наче грубка. А погляньте, який він виростив сад! Чого тут тільки немає!
А я все життя пропрацювала на швейній фабриці. Ще й вдома шила людям. Підробляла. Бувало, за машинкою й засинала. Тоді Коля переносив мене на диван, а сам сідав і дошивав, що лишилося. Для нього пошити жіночу сукню чи чоловічий костюм не складало труднощів, кажу ж, — на всі руки майстер.
На цих словах Параска Костянтинівна вийшла до іншої кімнати й винесла великий альбом із сімейними фотознімками.
— Ось Коля виступає на обласній олімпіаді. А це — у Києві. А це вже й забула, де саме. Справжній тобі артист… Для кожного виступу я шила йому новий костюм.
...Щастя в сім'ї починається тоді, коли жінка говорить: «Мені пощастило із чоловіком». А він, у свою чергу, запевняє: «У мене – найкраща дружина». І дивиться на неї закоханими очима. Як Микола Данилович на свою Пашу. Хоч живуть разом уже понад шістдесят літ…
