16-річний новосанжарець Максим Михайлик — всебічно розвинена особистість. Цей завжди усміхнений товариський хлопець має безліч захоплень: пише вірші, вивчає історію, бере участь у краєзнавчих конференціях, спортивних змаганнях, відвідує театральний гурток.
Незважаючи на свій юний вік, Максим є свідомим українцем і по-дорослому розмірковує над суспільними проблемами.
— Максиме, пам’ятаєш, коли з’явився твій перший вірш? Розкажи, як трапилося, що ти почав писати?
— Свій перший вірш я написав у 4 класі на уроці української мови. Вчителька Світлана Горбань вирішила провести такий собі експеримент: задала кожному учневі з мого класу написати вірша. Мій вірш про Батьківщину їй дуже сподобався. Потім у мене ще з’явився вірш про собаку, який відправили на районний конкурс. З того часу я більше не писав. А цієї зими мені знову запропонували взяти участь у конкурсі до Дня закоханих, де я мав декламувати власний вірш, який ще не був написаний. Тоді вночі перед святом я сів і написав його. Відтоді відчув потребу писати.
— Микола Гоголь якось сказав: «У письменника є тільки один учитель — самі читачі», а хто є твоїм наставником, чия думка для тебе є важливою?
— До поезії мене підштовхнула перша вчителька Світлана Петрівна. А на сьогодні мої друзі оцінюють мою творчість, дають поради. Їхня підтримка для мене дуже важлива. Також взірцем є класики української літератури Тарас Шевченко та Іван Франко.
— На яку тематику більшість твоїх віршів? Що спонукає до творчості і звідки черпаєш натхнення?
— На цей час найбільше написано ліричних віршів. Декілька з них присвячені моїм подругам. Дівчата завжди були і є основним джерелом натхнення. Також пишу на соціальну тематику. Нещодавно переглянув документальний фільм «Україна: забута історія» під враженням написав вірш про голодомор. Я націоналіст, і мені небайдуже минуле і майбутнє моєї країни.
— Яка, на твою думку, найголовніша проблема у сфері суспільного життя України існує на сьогодні?
— В Україні так склалося, що більшість людей не є свідомими українцями, живуть у страхові і зневірі у власних силах. Це і є головною проблемою, яка заважає розвиватися суспільству, в тому числі і культурі. Також однією з найвагоміших причин усіх негараздів є те, що при владі знаходяться українофоби. Адже державотворення має базуватися на національному ґрунті…
— Чи багато однолітків поділяють твою думку? Як рідні сприймають твою життєву позицію?
— У Новосанжарському НВК свідомі українці є, хоча їх і небагато. Наприклад, у 10-А класі, крім мене, патріотично налаштована лише одна учениця. Декілька років тому, коли я усвідомив себе патріотом України, то одразу став пропагувати в школі українську мову. Пам’ятаю, однокласники зі мною не погоджувалися, а тепер майже всі спілкуються українською мовою, навіть у соціальних мережах. Щодо рідних, то цю тему я обговорював лише з мамою. Спочатку вона насторожилася, бо для людей старшого віку слово «націоналіст» означає не любов і відданість своєму народу, а, навпаки, асоціюється із злочином. На щастя, мені вдалося її переконати.
— Чи маєш ти якісь захоплення, крім поезії?
— Цікавлюся історією. Два роки тому почав відвідувати гурток туризму і краєзнавства, відтоді їжджу на змагання, краєзнавчі конференції, брав участь у філософській конференції, де захищав роботу «Моє бачення сенсу життя». Відвідую театральний гурток. Щодо моїх захоплень, то тут велику роль відіграли вчителі, з якими мені дуже пощастило.
— Максиме, які плани ти будуєш на найближче та віддалене майбутнє?
— Найближчим часом плануємо розпочати підготовку до районного етапу турзльоту, який відбудеться влітку. Потім, по завершенні занять у школі, в період практики, ми з учасниками театрального гуртка будемо показувати вистави в дитячому таборі відпочинку «Едельвейс». Щодо глобальніших планів, то в подальшому хотів здобути освіту журналіста, але так як у Полтаві відповідного факультету немає, то після закінчення 11 класу вступатиму у Полтавський національний педагогічний університет на історичний факультет. Чи буду працювати вчителем — поки що не знаю, покаже час.
